ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Прапороносець

3 квітня минуло 95 років з дня народження славетного укра­їнського письменника Олеся Гончара. Здавалося б, він, про­живши кілька історичних епох, коли кожна наступна фактично перекреслювала попередню, все ж таки зберіг однозначність у ставлен­ні до себе – як в оцінюванні творчого доробку та людських рис і якостей, так і з погляду всього культурницько- ідеологічного дискурсу сучасності. Здавалося, принаймні, мені... Та ви­явилося, що це не так, точніше – не зовсім так, що й підтвердила недавня радіопередача: доктор філологічних наук, академік НАНУ Віталій Дон­чик, серйозний дослідник творчості О. Гончара, мусив, і не вперше, дово­дити навіть сьогоднішнім критика­нам, що Гончар не погрішив проти правди й совісті зокрема в трилогії «Прапороносці», змальовуючи Брян­ського, Ясногорську, Черниша й ін­ших, та й усі воєнні епізоди. Сумно й прикро: Гончар, який добровольцем пішов на фронт, особисто пережив усі страхіття тієї війни, блискучий літе­ратор, що буквально вивергав на ар­куш життєву правду, біль, ніжність та щирість свого серця... не погрішив. Неодмінно ж знайдеться хтось, не вартий і мізинця того чи іншого літе­ратурного титана, найчастіше покій­ного, й махатиме вказівним пальчи­ком: «не зрозумів», «не дотягнув», «не насмілився», «йшов на компроміси»!

Пригадується, у школі, за всього різного ставлення старшокласників до програм з гуманітарних дисци­плін «Прапороносці» завжди були, так би мовити, номіновані на першу премію за ступенем нашої юнацької зацікавленості, задоволення й захо­плення цим твором. Але ми це про­сто констатували, й лише через бага­то років на думку спало: а чому? Що так принадило й зачепило? Чому за­читувалася «Тронкою»? Чому опові­дання «За мить щастя» вражає не­зрівнянно сильніше, ніж, приміром, «Маттео Фальконе» П. Меріме? А щемний «Модри Камень», а просяк­нутий гронами гніву й болю «Со­бор»?! Намагаюсь означити: гума­нізм, реалізм, психологізм, роман­тизм – і відчуваю, що стосовно прози Гончара ці прекрасні терміни досто­ту «ялові» й дають порожній дзвін, як дрібні монети в кишені бідняка. Втім, на думку Віталія Портникова, «Гончар писав, звіряючись із часом», тож у його романах «недосконалість і підлість життя перемагалися ро­мантизмом». Виходить, творчість письменника пережила себе й з отим часом відійшла в минуле?

Тоді чому він – визнаний класик?

Гадаю, О. Гончар піднявся до вер­шин такої літератури, яку ми назива­ємо святою, бо, оминаючи розтиражо­вані й деталізовані нарікання на не­щасну українську долю й водночас перейнятий кращими і практично унікальними для психічного складу українців рисами – чутливістю, емо­ційністю, цнотливістю, ліризмом, він досліджував передусім поривання душі людської, її крила й безкрилля, духовні устремління, цінність чи ни­цість із загальнолюдського погляду. Й тим самим природно вписався до високого світового філософського рівня у красному письменстві.

Врешті-решт, він був глибоко ві­руючою людиною, стверджував, що з усіх гуманних вчень людства хрис­тиянство є найгуманнішим, тож і жив, і творив згідно з цим переко­нанням. Той же В. Портников прига­дує своє перше інтерв’ю з класиком, коли О. Гончар зауважив: «Прикро, що в українській мові немає слова «нравственность». Українське «мо­ральність» не повністю відповідає тому об’ємному значенню, яке ми вкладаємо в це слово. А без цього значення суспільство буде однобо­ким». Отже, для Гончара «нравствен­ность» – це присутність Бога в душі, що допомагає людині зберегти жит­тєстійкість та гідність за будь-яких обставин.

Для нього, як справедливо заува­жив В. Дончик, навіть Велика Пере­мога була передусім символом за­вершення кривавої трагедії й повер­нення додому, де можна почуватися вільно, з насолодою дихати степом і полем, кохати й планувати. Його «Собор», самопожертва головного ге­роя, якщо вдуматися, дивовижно пе­регукується з історією страждань Христа в Єрусалимі, а доля самого автора в цей період – з долею булга­ківського Майстра, бо йдеться про зневаження Храму віри, небезпеку душевних моральних мутацій, що визволяють людиноненависництво, агресію, руйнування базових люд­ських цінностей.

 Нарешті – «Щоденники»...

 Це також планетарний рівень української куль­тури, предмет гордості будь-якого цивілізова­ного суспільства. Але ми не Франція, де шанують Камю й Сартра, хоча Гончар цікаві­ший... Іне випадково «Щоден­ники» названо «рефлексіями екзистенційної свідомості». Здатність рефлексувати – не­відчужувана властивість інте­лігента. Екзистенційність – усвідомлення цінності, важли­вості, щастя й трагічності існу­вання тут і зараз. Це завжди аналіз людяного в людині. Розпочавши щоденникові за­писи ще під час війни, про що не писав би – про відчуття й наміри полоненого, приємні чи неприємні зустрічі тощо, – Гончар десятою дорогою оми­нає гасла й декларації (в тому числі патріотично-політичні) і ненав’язливо зосереджується на виявах людської природи, вічному інстинкті й, мабуть, таланті жити. Такий талант, звісно, дається Богом небага­тьом. Один з його постулатів був провідною зорею для Олеся Терентійовича, що й за­писано в щоденниках: «Будь великодушним». Він сам у житті й творчості був таким.

 І ЦЕ ВСЕ ПРО НЬОГО

 Микола Вінграновський – широ­ковідомий письменник-шестидесятник. Поет, сценарист, режи­сер і актор. Один з найулюблені­ших учнів Олександра Довженка, який запросив його на навчання до своєї майстерні в московсько­му ВДІКу. Ще будучи студентом, Вінграновський зіграв молодого солдата Івана Орлюка у фільмі «Повість полум’яних літ» (1961). Стрічка дістала «Золоту пальмову гілку» в Каннах, а сам Микола Вінграновський – негласний ста­тус радянського секс-символу. Після закінчення інституту Вінгра­новський повернувся до Києва й працював на кіностудії імені О. Довженка.

Нині в Україні започатковано культурний проект «Місяць Ми­коли Вінграновського» (i-pro.riev. ua), і впродовж квітня глядачі побачать ретроспективу кіно­стрічок, де митець виступає і як режисер, і як артист – «Берег на­дії», «Климко», «Тихі береги» та ін. Публічні люди читатимуть найрізноманітнішим аудиторіям вірші Миколи Вінграновського; популярні українські виконавці запишуть пісні на його слова; буде проведено Всеукраїнський конкурс молодих художників-ілюстраторів і роботи-переможці ввійдуть до нового видан­ня книги поета. Нарешті, в шко­лах проводитиметься конкурс на найвиразніше прочитання віршів М. Вінграновського.

 Вільний самовияв... за правилами

 Так чи при­близно так можна охарак­теризувати це танцювальне мисте­цтво. Або інакше: є кла­сичний балет, є народ­ний танець і є контемпорарі-денс. Цей останній, схоже, «молодший брат» балету класичного й хоч і успадкував «сімейні риси», але більше схиля­ється до так званої контр­культури, як от колись довговолосі хіпі та рок. Контемп – мистецтво ви­клику, воно сучасне й ак­туальне, індивідуаліс­тичне, навіть імпресіоністично-екзистенціальне: я у цьому світі, мої пориван­ня, мій екстаз, мої відчуття.

Таким чином, остаточних правил для цього сучас­ного танцю ще не складе­но, лишаються тільки рамки естетичного, про­фесійного – такого, що лишає враження.

Здійснюючи європей­ський тур, на початку квітня в Національній опері України виступила уславлена група Complexions Contemporary Ballet, яка по праву вважається кращою в світі. «У складі Complexions – найтемпе­раментніші танцюристи всіх рас і народностей; їх об’єднує любов до тан­цю, неймовірна пластич­ність і точність рухів», – пише kiev.globalinfo.ua.

Один з фундаторів та очільників групи Дуайт Роден, фактично найза­требуваніший сучасний хореограф (він також пра­цює з Цирком дю Солей і ставить танцювальні сце­ни для Голівуда). Щодо ідеології танцю Д. Роден має цікаву мультикуль­турну концепцію, де елегантно поєднуються етнічні мотиви, мисте­цтво театру, класичний балет, фотографії, мода, «брудні» вуличні танці, що, власне, й міс­тить у собі природа су­часної танцювальної пластики з її різними стилями та техніками.

Другий з фундаторів Complexions – Десмонд Річардсон, артист видат­ного таланту, що воло­діє різ­но­маніт­ними техніками танцю. Його помітили ще в період навчання у Нью-Йоркській вищій школі вико­навських мистецтв, а далі цього темперамент­ного, тренованого, полум’яного танцюриста бук­вально «розривали на частини» всесвітньо відо­мі трупи й театри. Коли 1997 року він увійшов до складу Американського театру балету й виконав головну партію у міжна­родній прем’єрі балету «Отелло», газета «Нью-Йорк таймс» написала, що Річардсон – «один з найвеличніших артистів, котрі виходили на сцену Метрополітен-Опера».

Цього квітня українцям пощастило в тому сенсі, що згаданий європей­ський тур – прощальний для Десмонда Річардсо­на. А 1994 року, коли ко­лектив тільки-но утворив­ся, він своєю самобутніс­тю одразу ж привернув увагу славетного амери­канського актора й, у свою чергу, блискучого танцюриста Патріка Свей­зі (фільм «Брудні танці»). До самої смерті П. Свейзі був незмінним продюсе­ром Complexions Contemporary Ballet.

11.04.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини