ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Питання попиту й пропозиції

Теми знаходять мене самі: бук­вально впродовж дня натра­пляю одразу на кілька дже­рел, що порушують одну й ту саму проблему, зовсім мені не байдужу. Передусім це доля ВУФ­КУ (Всеукраїнське фотокіноуправ­ління), а ще – блог журналіста й по­літолога Олега Леусенка й давня стаття кінознавця Лариси Брюхо­вецької, зрештою, «кіношна» розмо­ва в ефірі радіо «Свобода» Миколи Вересня й Станіслава Притули. Все це знову спрямувало думки до ВУФ­КУ й перспектив розвитку сучасної української кіноіндустрії.

Назагал тема насичена суперечли­вістю аж до парадоксальності. Бо, певно ж, багато хто вважає, що йдеть­ся про те, «чого немає». Й серед ось такого гурту – зокрема епатажний Олесь Бузина, якого наважуся проци­тувати: «Факт лишається фактом – за СРСР українське кіно розвивалося, за незалежності померло. Немає більше неперевершених комедій на кшталт «За двома зайцями», немає нових «У бій ідуть лише старики» і навіть «Думи про Бандеру» замість «Думи про Ковпака»... Багато експертів ка­жуть про розбрат у середовищі кіне­матографістів, інші – про брак інвес­торів і добротних сценаріїв, усі разом уважно дивляться на державу: мов­ляв, ну? Де відповідне дозвільне за­конодавство? І жоден не заперечує того, що серйозний запит на україн­ське кіно в українському соціумі є!

Втім, якщо по порядку, то справді варто озирнутися на славне минуле, ще й затримати погляд. Маю на увазі, що створене 13 березня 1922 року ВУФ­КУ (яке проіснувало до 1930-го) за три перші роки існування стало другою за потужністю державною кінофірмою в СРСР після «Совкіно» за принципом самофінансування. Зростає кількість власних випущених фільмів: 1922 року – 3, 1928-го – 36. У 1928–1929 роках у про­каті 30 ігрових повнометражних і 38 культурно-освітніх фільмів, які поди­вилися 16 млн 890 тис. глядачів. Неба­чена на той час кіностатистика! Тоді ж створюються два нових заводи для потреб кіноіндустрії: КІНАП в Одесі і «Свема» в Шостці. Зрештою, почина­ючи з 1925 року, ВУФКУ почало випус­кати власний щомісячний журнал «Кіно», і його постійний автор та фак­тичний редактор – славетний україн­ський поет, кінодраматург Микола Бажан. Оминаючи евфемізми, автори статей писали відверто, безкомпро­місно й аргументовано, обстоювали не лише сьогочасні права й інтереси, а й вільний, цивілізований, широкий розвиток національного українського кінематографа. Завдання ставили пе­ред собою не просто відважні, а й на той час майже неймовірні: «намагати­ся через шалені тенета буржуазної цензури, через скажений тиск і борню західної конкуренції пронести на За­хід свою продукцію». І досягли цього! З 1926 року Україна стає другим після США постачальником кінопродукції для Німеччини, з другої половини 1927-го, пише Лариса Брюховецька, в закордонній пресі з’являється регу­лярна інформація про українське кіно. Бурхливо розвиваються профе­сійні кінопреса й кінокритика, так само життєво необхідні для поступу галузі, як-от світлофор для дорожньо­го руху. Згодом, діставши блискучий розвій на цьому надійному фундамен­ті, українська кінопреса аж до 90-х ро­ків минулого століття слугувала мо­гутньою скеровуючою силою для на­ціонального кіновиробництва.

...А потім ми все й одразу втратили.

Знову напрошується історична паралель. Безстрашний захист очіль­никами ВУФКУ окремішності й са­мостійності національного кінема­тографа, грандіозні успіхи в діяль­ності організації призвели врешті-решт... до її падіння й знищення: ке­рівників було замінено, у листопаді 1930 року Управління реорганізоване в «Українафільм» з підляганням «Со­юзкіно», а ще через кілька років, остаточно втративши економічну незалежність, заклад припинив іс­нування. Проте національний кіне­матограф і добротна преса, що його супроводжувала, не зникли. Десятки гарних стрічок прикрасили наші й зарубіжні екрани в другій половині минулого століття, і навіть якщо персонажі розмовляли російською, це були справжні українські фільми, сповнені національного духу, звитя­ги, аромату, гумору, й неможливо було сплутати їх із доробком росій­ських кінематографістів. А з постан­ням незалежної України, здавалося б, уже ніщо не може перешкодити бурхливому розвитку національного кінематографа. Проте саме тут і ста­лася осічка.

  Держава не проти

  Рівно три роки тому на підпис до Президента потрапив проект Зако­ну про внесення попра­вок до Закону України «Про кінематографію». Йшлося про пільги з метою активіза­ції діяльності українських кі­нематографістів, зокрема звільнення від сплати ПДВ, орендної плати за землю, одержання інвестицій на пільгових засадах, кредитне забезпечення за пільговими ставками НБУ тощо. Тож по­літична воля нібито є, держа­ва нарешті звернула увагу на українське кіно (доходи від якого можуть бути вагоми­ми); український глядач не­терпляче очікує на власні стрічки, що підтвердив хоча б прокат фільму Михайла Іл­лєнка «Тойхтопройшовкрізь­вогонь». Аде ж «Синевир», де «Тіні незабутих предків»? Які ще повнометражні філь­ми перебувають у виробни­цтві? Чи є зацікавлені інвес­тори, продюсери, гарні сце­наристи? Тиша... Щоправда, керівник Управління держав­ного регулювання та реаліза­ції кінопроектів Державного агентства України з питань кіно Станіслав Притула за­певнив, що саме 2013 року «очікуємо певну кількість фільмів, які стануть знакови­ми для українського кінема­тографа».

...Є прислів’я, ніби народже­не для кіно: що було, ми ба­чили, що буде – побачимо.

  Королева української прози

  Часом дивовижними шляхами приходили в українську культу­ру талановиті іноземці. Ми ба­гато знаємо про українську просвітительку, шведку Софію Русову і зовсім небагато – про чарівливу Наталену Королеву, тонку й розумну українську письменницю, історичного бе­летриста, чиє 125-річчя з дня народження відзначалося не­щодавно. Її повне ім’я Кармен-Альфонса-Фернанда-Естрелья-Наталена, й походила вона із старовинного іспанського роду Лачерда. Аїї батько, Адріан-Юрій Дунін-Борковський, був добре освіченим польським графом і мешкав переважно у Франції. Наталена знала кілька європейських мов та була об­дарована багатьма мистецьки­ми талантами. У Празі вона зу­стріла українського письмен­ника, видавця, культурного й громадського діяча Василя Королева-Старого, одружилася з ним, і саме він надихнув мо­лоду дружину на написання творів українською мовою. Цю мову вона полюбила всім сер­цем і довіку з нею не розлуча­лася. Саме Наталена Королева, прийшовши «звідти», збагати­ла українську літературу вишу­каною європейськістю, витон­ченими смисловими й емоцій­ними відтінками, що зробило її твори привабливими й для найвибагливішого читача.

 Краса й досконалість, аж очі розбігаються!

  Марія Іванова

Кіровоградська обласна орга­нізація профспілки працівни­ків зв’язку УДППЗ«Укрпошта» організувала огляд-конкурс творів декоративно-прикладного мистецтва під ліричною назвою «Весна на поштовій вулиці». Кожна робота цілком може претендувати на профе­сійний витвір, і кожну хочеться роздивлятися нескінченно. Море емоцій викликають ви­тончені вироби з бісеру – горо­бина, кактус, намисто, карти­ни, ікони… Як завжди вража­ють традиційні вишиванки – сорочки, рушники, серветки, плетені гачком і спицями речі.

Листоноша Олена Ковальова представила оригінальні пле­тені парасольку й капелюшок під назвою «Рожева мрія». Роботи буквально підко­рили глядачів – чимало з них виявили бажання при­дбати ексклюзив. Полонила всіх колекція плетених ляльок, яку виготовила оператор поштового зв’язку Віра Шевчук. Якщо врахувати, що на ринку прода­ються іграшки-одноденки, та ще й сумнівної якості, то цим лялькам просто ціни не складеш! «Ніжні па­хощі весни» – так назвала свою величезну, сплетену гачком серветку разом з дрібненькими «дітками» оператор поштового зв’язку Аліна Куйда. Вразили незвичністю вироби з дерева, зокрема «Санчата Свя­того Миколая» начальника відділення поштового зв’язку Людмили Копотій. Крім того, майстриня від­крила новий вид мистецтва, виготовивши картини з…кісток риби. Члени журі не припиняли дивуватися: те, що можна рибу ловити, юшку з неї варити, це ві­домо, а от щоб картини з кісток виготовляти – справ­жнє відкриття! Оператор поштового зв’язку Наталія Ганзенко порадувала відвідувачів орігамі «Жар-птах» та «Лебідка», до яких так і хотілося доторкну­тися – на щастя і вдачу. Зливу емоцій викликали ро­боти з бісеру, зокрема ікона «Мати-годувальниця» (кіоскер Галина Мисник), поробки «Райський куто­чок» (прибиральниця Галина Романенко). Авзагалі слід віддати належне всім без винятку роботам.

Журі було надзвичайно складно визначити серед та­кого розмаїття кращі роботи, і все ж першість отри­мали Тамара Айкашева, Наталія Ганзенко, Людмила Гур’єва, Галина Мисник. Були й іменні нагороди, зо­крема від ФПО Лідії Когутко (Компаніївський район) за роботу «Милі речі для малечі». Оцінюючи твори поштовиків, журі відзначило також чудову організа­цію огляду-конкурсу, яку забезпечила натхненник та ініціатор усіх подібних заходів голова обкому проф­спілки Ганна Герасімова. Член журі, голова ФПОСер­гій Петров подякував учасникам огляду-конкурсу за те добро, яке вони несуть у світ витворами своїх рук.

23.03.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини