ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Незабутній Брондуков

У 1994 році режисер Юрій Кара завершив зйомки фільму «Майстер і Маргарита», але коли по 12 роках замовчу­вань, з’ясовувань і конфлік­тів з продюсерами він нарешті пред­ставив публіці скорочений варіант стрічки й знімальну групу, виступив відомий артист Лев Дуров (Левій Матвій). Згадав, як дзвонив Михай­лові Ульянову (Понтій Пілат) і ска­зав видатному актору: «Михайле Олександровичу! Ви геніально зігра­ли Пілата!». Далі, розповідав Дуров, настала довга пауза, й потому про­лунав глухий голос Ульянова: «Дя­кую, Льово. Мені вже давно ніхто не казав добрих слів». Розповівши це, Дуров заплакав, що є цілком зрозу­мілим будь-якій творчій людині. А присутня дочка М. Ульянова запро­понувала: «Згадаймо ж тих, хто зні­мався у фільмі й не дожив до цього дня». Через 12 років не було вже бага­тьох акторів, і на задньому плані сцени змінювали один одного їхні величезні портрети.

Серед сонму незабутніх облич – славетний Борислав Миколайович Брондуков. Улюбленець усього Со­юзу. Видатний український актор, народний артист України, перший лауреат Державної премії ім. О. Довженка. Людина, яка, може, більше за інших ветеранів культури потребу­вала доброго слова від керівників своєї, ним прославленої, батьківщи­ни – вже незалежної, що ухвалювала рішення самостійно. Тяжко хворий, так і не дочекавшись цього «доброго слова», він помер 2004 року. А 1 берез­ня 2013-го йому виповнилося б 75.

У жовтні 1996 року як кореспон­дент культурологічної газети я зу­стрілася з Бориславом Миколайови­чем. На той час він пережив уже два інсульти, але тримався мужньо, при­язно, усміхався. Лише шукав очима дружину й кликав: «Катю, постій по­ряд». Гарна, тендітна Катерина Брон­дукова, його витончений хоробрий янгол-охоронець, була поруч – ко­лишня актриса, що повністю присвя­тила себе чоловікові. Наша розмова мимохіть вийшла поліфонічною: мистецтво, творчість – і життя з його сумними реаліями.

– На момент остаточного рішення я мав певний життєвий досвід: закін­чив будівельний технікум, два роки працював виконробом на будівни­цтві й грав у народному театрі заво­ду «Арсенал». Голохвастова у спек­таклі «За двома зайцями». Саме тоді було знято фільм Віктора Іванова й приблизно в той самий час у Київ­ському театральному інституті від­крився кінофакультет. Абітурієнтів з усього Союзу приїхало страшенно багато, а вступили 12. Віктор Івчен­ко, один з фундаторів українського кіно, прекрасний педагог, який мрі­яв, аби Україна мала свої акторські кадри, сказав про мене: «Беру його собі!». Згодом я став штатним акто­ром кіностудії ім. О. Довженка, хоч вона й «не помічала» своїх акторів. Однак мені все ж випала велика уда­ча: зіграв у «Кам’яному хресті» Лео­ніда Осики. Фільм одержав першу премію на всесоюзному кінофести­валі, а в Польщі, до речі, майбутніх кіноакторів навчали, використовую­чи саме цю стрічку як зразок режи­сури й акторської майстерності. По­тім Віктор Мережко, з яким ми по­дружилися в Одесі на зйомках філь­му «Якщо є вітрила», написав з роз­рахунком на мене сценарій. Пам’ятаєте фільм «На вас чекає громадян­ка Никанорова» з Наталією Гундарє­вою в головній ролі? Ось після цього я почав багато зніматися – у Москві, Петербурзі... Часом російські режи­сери, з якими працював на їхні за­прошення, казали мені: «Навіщо вам потрібна Україна? Перебирайтеся до нас!». А я завжди відмовлявся: «Ні, не хочу».

Борислав Брондуков зіграв у 130 фільмах, чимало з яких ви легко при­гадаєте. Здебільшого то були ролі другого плану, але Брондуков завжди запам’ятовувався: незабутня «фірмо­ва» усмішка й сумні очі, вражаюча природність, цілісність, органіка в кожному кадрі, кожному жесті. Він беззаперечно був саме тим, кого грав, і водночас сила його особистості ро­била його виконавцем незамінним: щоразу стопроцентне «влучення»!

  «ЧЕРВОНИМИ І ЧОРНИМИ НИТКАМИ...»

  «Одужаю – й почну роботу!» – ска­зав наприкінці нашої зустрічі Брондуков. Ішов, трохи на­кульгуючи, в сивому ореолі років і тягарів. Майстер го­строхарактерного портрета. Просто – Майстер. «Два ко­льори», оспівані Дмитром Павличком, таки міцно пере­плелися в його долі, бо ще ж за 8 років до смерті Борислав Миколайович бідкався, що сім’я матеріально потерпає: «Це важко, ой, як важко! Дум­ки – здебільшого про хліб на­сущний...» Ідо останнього часу, як згадує Катерина Брон­дукова, «ми були геть самі. Лі­карі до нас не приходили, бо до Биківні далеко їхати, лише дзвонили й запитували, як справи. Кілька разів приїздив тодішній директор кіностудії ім. О. Довженка Микола Ма­щенко. З’являлися й якісь бан­дити, проте не грабували нас, а залишали гроші».

Ось такі гримаси часу. Йта­кий вияв народної любові до артиста. Апо смерті Бронду­кова створено не менше п’яти документальних стрічок про нього.

У 1988 році на екрани вий­шов фільм «Мудромір», де Брондуков зіграв головну роль. Його герой – таланови­тий самородок-винахідник, який сконструював прилад, що вимірює ступінь людської глупоти («дуромір») за шка­лою від генія до доконаного дурня. На власну біду, герой звертається за підтримкою до міністерства узгоджень, і в результаті випробувань з’ясовується, що доля талано­витих і розумних «малень­ких» людей часто залежить від... самі розумієте, кого.

  Книга: як це просто, як це складно

  У київському парку Шевченка вста­новлять пам’ятник розумненькій ді­вчинці, яка сидить на постаменті з семи солідних книжок і захоплено читає восьму. Ідею подала дитяча письменниця Лариса Ніцой, а автор проекту – українська художниця Елі­на Елліс, що проживає в Англії. Як повідомляє gazeta.ua, Л. Ніцой пояс­нила: «...не черговий монумент, а затишний європейський варіант, паркова скульптура, яка викликати­ме усмішку... Тим більше, що поряд – дитячий майданчик, де завжди ба­гато малечі. Апоглянувши на пам’ятник, дитина й сама потягнеться до книжки».

Дорослу ж людину скульптура передусім наштовхне на простеньку думку, що з кожною новою прочитаною книжкою дитина духовно підіймаєть­ся дедалі вище, і хто знає, яких незбаг­ненних висот, начитана та ерудована, досягне вона в житті. Загалом пам’ятників книзі повно по всьому світі, хоча можна сказати, що український задум як ніколи на часі: його сприймають як апологію «душевної» друкованої кни­ги, яку тримаєш у руках і гортаєш, на відміну від «бездушної» електронної. Інша річ, що його читає молодий і вся­кий інший український громадянин. Письменник Сергій Батурин якось ска­зав – емоційно й туманно: «Читати треба те, що приносить позитивні по­чуття». Проте, як з’ясовується з новіт­ніх літературних «столів», позитивні почуття в різних читачів викликають речі, що є цілком взаємовиключними. Тож уся надія – на мудрих дітей.

  До висот натхнення й творчості

Олена Чепілка,

голова Вознесенської районної організації Профспілки працівників освіти і науки України,

заслужений працівник Профспілки

  Готуючись до участі в обласному пісенному талант-шоу «Х-фактор. Освітянські самоцвіти Миколаївщини», районна організація Профспіл­ки працівників освіти й науки наприкінці лютого провела серед освітян Вознесенського району фестиваль-конкурс «Творчий вернісаж». То було справжнє свято творчості й мистецтва, зовсім як у нашому про­фесійному житті, де в навчальному процесі присутня творчість, а у вихованні дітей – мистецтво.

Вітаючи аматорів, заступник голови райдержадміністрації Тетяна Бакума й начальник відділу освіти Возне­сенської РДАІгор Копієвський підкреслили, що 2013 рік багатий на події, й саме освітяни здатні зробити ваго­мий внесок у розвиток свого регіону, в духовне, мораль­не, інтелектуальне, творче збагачення нашої молоді.

Учасники огляду-конкурсу (а це майже всі освітянські заклади району) продемонстрували аматорське мис­тецтво найвищого рівня, а переповнений зал – коле­ги, учні, друзі радо підтримували артистів бурхливи­ми оплесками й оваціями.

Нелегко було журі визначити переможців. Адже в кожний виступ було вкладено стільки емоцій, праці, хвилювання, любові, таланту. Але конкурс є конкурс! Тож серед вокальних ансамблів перше місце посів творчий колектив «Берегиня» вчителів Щербаніської ЗОШ (керівник Ірина Тарасенко); у сольному співі пер­шість виборола вчитель музичної культури Таборів­ської ЗОШ Ольга Ярова; кращими танцюристами ви­явилися працівники Трикратненського ДНЗ «Веселка» (керівник Руслана Багрін) з мініатюрою «Циганочка»; нарешті, в номінації «Художнє слово» перемогла вчи­тель Григорівського навчального комплексу Галина Скорозінська з власним віршем «Моє село».

Переможців районного етапу фестивалю нагородже­но дипломами й цінними подарунками від Возне­сенської районної організації Профспілки працівни­ків освіти і науки України. Загалом дипломи й сувені­ри дістали всі без винятку учасники концерту-огляду.

Вважаємо, що головної мети – реалізації духовних інтересів освітян, розвитку культурно-масової та спортивної роботи в закладах, піднесення престижу педагогічної праці, морального й матеріального за­охочення їх творчої діяльності – досягнуто. Важко пе­реоцінити радість творчого змагання, задоволення від спілкування, піднесений святковий настрій, що їх отримали учасники фестивалю. Усіх глибоко схвилю­вав відгук голови первинної профорганізації Трикрат­ненської ЗОШ І–ІІІступенів, призера фестивалю-конкурсу «Творчий вернісаж» Вікторії Багнюк: «Дякую вам за ваш темперамент, активну життєву позицію, небайдужість, вміння підняти й запалити, вершити, здавалося б, неможливе! Язахоплююсь вами!».

Подібні відгуки продовжують надходити, й це справ­жній стимул до подальшої роботи.

14.03.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини