Кадило істини
Пам’ятників Тарасові Шевченку по всьому світу більше, ніж
будь-яким іншим видатним діячам інших країн. Чому його творчість нікого не
лишає байдужим, чому трохи не в кожній українській оселі на найпочеснішому
місці – портрет Тараса, а на столі неодмінний «Кобзар»? Який неперевершений
«код» закладено у його поезіях, що на них неодмінно відгукується вдячна читацька
душа?
Царі, раби – однакові
Сини перед Богом;
І ви вмрете, як і князь ваш,
І ваш раб убогий.
Встань же, Боже, суди землю
І судей лукавих...
...Тілько я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить...
Поет відчутно вирізнявся з-поміж інших своїм умінням бачити
далі, розуміти глибше, відчувати тонше. І на цьому ґрунті – «виткати» в душі й
творчості цілісну картину українського життя: минувшину, сучасну йому добу
та... майбутнє.
Будем, брате,
З багряниць онучі драти,
Люльки з кадил закуряти,
Явленними піч топити,
А кропилом будем, брате,
Нову хату вимітати
– це пряма асоціація з 20-ми – 30-ми роками ХХ століття,
коли більшовики трощили храми, церковне начиння, розстрілювали
священнослужителів!
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!
...Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра...
– іще один місточок із шевченкових часів у сьогодення. Бо
нині що не крок – спостерігаємо запозичення чужого як у суспільно-політичному
житті, так і в культурно-мистецькому, в побуті. Це й численні, придбані в чужаків
шоу-бізнесові проекти; мелодії й ритми – реп, хіп-хоп тощо, котрі є втіленням
негритянської культури; це й тотальне проникнення в усі сфери нашого життя
чужомовних лексики й понять, наче своїх не маємо!
Чи не прославили Україну на весь світ гарною піснею,
танцями, образотворчістю хорова капела Олександра Кошиця (перша половина ХХ
ст.), хор імені Григорія Верьовки, ансамбль Павла Вірського, капела «Думка»,
хор «Дарничанка», Тарас Петриненко, Ніна Матвієнко, Катерина Білокур, Михайло
Дерегус, Іван Марчук і багато-багато інших митців? Тож навіщо мавпувати,
наслідувати чуже, нам не притаманне, коли маємо дорогоцінний, Богом даний
невмирущий скарб: сильне творче начало, багатство й красу душі українців,
дивовижну мелодійність мови, неперевершений мелос!
Однак цей скарб ми примудрилися розміняти на західні
копійки, опустивши мистецьку планку до неприпустимо низького рівня, а отже, й
маємо пісні «ні про що», непрофесіоналізм, облудних кумирів, бездуховність,
продажність, розмиті моральні цінності, послаблення національної
самоідентифікації.
... Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу...
Недаремно покійний професор Анатолій Погрібний провів на
українському радіо цикл авторських передач, які так і назвав: «Якби ми вчились
так, як треба». Він закликав українців до мудрості, котра могла б гори
звернути, «якби...». А щодо вищого призначення геніального Тараса Шевченка,
то воно саме й полягало в тому, аби пророчо обпікати Словом серця людей.
Молю, ридаючи, пошли,
Подай душі убогій силу,
Щоб огненно заговорила,
Щоб слово пламенем взялось,
Щоб людям серце розтопило...
...Там тільки добро,
де нас нема...
Якщо говорити про змалювання
часів Козаччини, то дехто з дослідників вважає, що насправді в житті все було
не так героїчно й не так успішно, як репрезентував Шевченко. З далекої й славної
минувшини, із вражень власного дитинства Тарас Шевченко створив високий поетичний
образ прекрасного незборимого краю. Однак, чи є тут уся історична правда, чи не
вся, зате є правда художня, й така сильна, що оспівані ним козацькі часи «витісняють
усю попередню національну міфологію...» (Мирослав Попович).
Тож на Шевченкові твори відгукуються не лише окремі душі, а
й «колективна душа» народу. Саме тому й тоді, коли «Кобзар» щойно вийшов у світ,
і понині (попри всі непрості шляхи геніальної праці) він сприймається українцями
– в цілому – як одкровення, як передане рідною, зрозумілою мовою Слово Всевишнього.
КВІТИ ЇЇ СЕРЦЯ
Катерина Ткаченко – молода,
гарна й натхненна художниця, якій Бог дав щастя розуміти закони й мотиви Всесвіту
та жити за його приписами. Тому, мабуть, і поняття щастя для неї не так щось матеріальне,
доторканне, як праця до душі (за її висловом – споріднена) й спокійне очікування
на успіх, якого досягає чесно, власними трудом і майстерністю. Свого часу Катерину
надихнула філософія і творчість Григорія Сковороди, яку вона постаралася втілити
у художніх полотнах, що експонувалися у її рідному Харкові на виставці «Григорій
Сковорода: мандрівка за щастям». Аїї київські прихильники мали можливість познайомитися
з роботами Катерини Ткаченко на виставці «Квіти серця» в галереї «АВС-арт», пише
i-pro.kiev.ua. Тут побачили багато метафор, алегорій: серце землі, різноквіття
– символ багатогранності світу й людських натур та уподобань. Ідея експозиції полягає
в тому, що людині належить жити у злагоді з собою, з навколишніми, природою, налаштовувати
думки й почуття на творення добра. В доробку мисткині є й портретна лінія «Живопис.
Жінка», яка також сповнена філософією добра: сучасна жінка має лишатися собою, шукати
те, що їй насправді потрібно, не поспішати наслідувати модні тенденції, забуваючи
про справжні потреби свого серця.
Чим хочеться дихати
Ідеться, уявіть собі,
про національний дух. І не чийсь, а український. І не просто український, а про
силу національного духу, що його лишив по собі Тарас Григорович Шевченко на Кос-Аралі,
у засланні, перебуваючи у Новопетровській фортеці на півострові Мангишлак. Тепер
це Форт-Шевченко; у місті діє меморіальний музей Кобзаря, зведено пам’ятник Поетові.
Поштовхом до незвичного, нетрадиційного погляду на постать Тараса
Шевченка була для мене книга «Лагідний ангел смерті» Андрія Куркова, письменника
«українського російськомовного», єдиного на пострадянському просторі, чиї книжки,
перекладені на тридцять три мови, увійшли до топ-десятки європейських бестселерів.
...До рук героя згаданої книги у цілком незвичайний спосіб
потрапляє певне свідчення того, що Тарас Григорович, перебуваючи у Новопетровській
фортеці, сховав (закопав) неподалік колодязя якийсь важливий документ. І герой
вирушає прямісінько туди, у Казахстан, у Форт-Шевченко, аби знайти цей папір. Адалі
починається щось фантасмагоричне, вправно замішане на міцній ідеологемі, повністю
у курковському стилі (бо достеменно визначити жанр його творів не в змозі жоден
літературознавець). Виявляється, що піски навколо цього казахського міста мають
неймовірну магічну силу: опинившись тут, не лише казахи, а й представники будь-якої
національності стають набагато кращими, добрішими, справжніми гуманістами й навіть
альтруїстами. Бо в цьому місці лишився могутній і непереможний національний дух,
стверджує письменник, і цей дух «перемагає не масою, а інтенсивністю, як радіація.
Гадаю, Тарас Григорович передав цьому місцю свою духовну силу. Якщо говорити про
неї окремо від людини, якій належить, вона й називається національним духом...
Те, чим хочеться дихати».
Цікаво, що ця тема згодом розвивається, так би мовити, не в
тому напрямі, котрий імпонував би, скажімо, Ірині Фаріон чи Ігореві Мірошниченку:
«Національний дух вищий за національну мову. Дух діє на людину будь-якої національності,
пробуджуючи в ній саме добро. Амова – лише зовнішня ознака національності». Особисто
в мене тут немає запитань: щирим українським духом може перейнятися будь-який громадянин
України й водночас розмовляти лише українською може зовсім погана людина. Та хоч
там як, а наш Тарас Шевченко вкотре стає пробуджувачем щонайкращого, найвищого
і найпрекраснішого в людській душі. При тому, що автор книги, поза сумнівом, у
лавах тих вдячних нащадків, котрі воліють захоплюватися живою людиною, а не її кам’яним
чи хрестоматійним відтворенням.
07.03.2013
Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»
|
