ВІКТОРІЯ СІРЕНКО: «КОЖЕН З НАС, ЯК МОЖЕ, ВНОСИТЬ СВІЙ ВНЕСОК, НАБЛИЖАЮЧИ ПЕРЕМОГУ»

Слава й поневіряння «кам’яного» Богдана

Славетний пам’ятник Богданові Хмельницькому, встановлений у Ки­єві в центрі Софій­ської площі, з будь-якого погляду є довершеним. Не­великий «курган» із кам’яних брил, нагорі якого вершник, що, демонструю­чи неабияку вправність, однією рукою зупинив га­рячого, розпашілого скаку­на. Фігура вершника, який ніби зрісся із своїм бойо­вим конем, сповнена гід­ності й величі. Здається, саме таким і постав перед городянами уславлений гетьман, коли на чолі сво­го війська в’їхав до Києва 23 грудня 1648 року після перемоги під Пилявцями.

Художник і архітектор спромоглися втілити твор­чий задум яскравіше, ро­зумніше й переконливіше, ніж його ідеологи. Впро­довж чи не всієї історії встановлення пам’ятника цей процес супроводжува­ли проблеми й непорозу­міння. Почати хоча б із того, що ідея монумента, за різними джерелами, на­лежить різним особам. Приміром, worldwalk.info стверджує, що встановити пам’ятник Богданові Хмельницькому в Києві або ж Переяславі пропону­валося 1859 року «в альма­наху «Украинец» професо­ра Михайла Максимовича, згодом за участі Михайла Юзефовича її було переве­дено в практичну площи­ну». Інший автор повідо­мляє, що цей задум наро­дився в середовищі куль­турної громадськості 1840-х років і належить про­фесору Київського універ­ситету, історику Миколі Костомарову.

До слова, Юзефович, теж університетський профе­сор, певний час був голо­вою Київської археографіч­ної комісії і по одержанні царського дозволу на спо­рудження пам’ятника очо­лив спеціально створений ініціативний комітет. Бог­дан Хмельницький був для нього фігурою значущою, бо приєднав Україну до Мо­скви, а такий крок цілком відповідав уявленням Юзе­фовича про справжній па­тріотизм.

Комітет звернувся до видатного російського скульптора й художника Михайла Мікешина, й останній із задоволенням узявся до роботи. Так поча­лося народження шедевра. Скульптор ретельно ви­вчав рекомендації знавців української старовини, іс­торик Володимир Антоно­вич знайомив Мікешина з різними портретами Бог­дана Хмельницького, зраз­ками військового одягу, зброї того часу. Тож, моде­люючи обличчя вершника, митець майстерно передав його портретні риси й рі­шучий вольовий характер. Навіть кінь мав бути такий самий, як у Хмельницько­го, і до майстерні скуль­птора приводили коней для добору й моделюван­ня. Та коли проект уже був готовий і схвалений комі­тетом, уряд раптом відмо­вився відшкодувати запла­новані витрати та виділи­ти бронзу для монумента.

Однак, як то кажуть, «процес пішов», патріотич­на ідея захопила багатьох, тож фактично російський цар мимоволі перетворив справу спорудження пам’ятника Хмельницькому на всенародну. У 1870 році розпочалося збирання по­жертв, на яке найактивні­ше відгукнулися незамож­ні верстви населення: сол­дати, робітники, селяни, службовці. Зібрали зага­лом небагато – 25 тис. кар­бованців. А тому, з мірку­вань економії, автор відмо­вився від багатьох елемен­тів задуманої багатофігур­ної композиції. Так, не зна­йшлося місця для барельє­фів «Битва під Збаражем» та «В’їзд війська Хмель­ницького до Києва», для кобзаря тощо. Зрештою, цар із політичних мотивів заборонив коневі топтати польський прапор.

•   ВІД ЗАДУМУ ДО ВТІЛЕННЯ...

 ...минуло 30 років. Зрештою, 1877 року була готова гіпсова модель, а 1879-го на петер­бурзькому заводі виготовле­но бронзовий монумент (ста­тую гетьмана відлив скуль­птор Пій Веліонський, коня – Артемій Обер). Це був довер­шений мистецький твір, од­нак після прибуття до Києва монумент на тривалий час затримався на подвір’ї Старо­київського поліцейського від­ділку. Люди жартували: бо «безпашпортний». Атим ча­сом точилися суперечки сто­совно того, де ж встановити пам’ятник, і коли вже почали готувати місце на Софійській площі, з Петербурга раптом надійшла заборона. Виявило­ся, що київське духовенство надіслало скаргу до синоду: монумент закриватиме вид на Софійський собор з боку Хрещатика й Михайлівського монастиря, та ще й «всякому, направляющемуся съ этой стороны къ собору, будетъ представляться уже не алтар­ная стЂна собора, а задняя часть лошади...». Врешті-решт сторони дійшли гарного компромісу: місце дислокації залишили, а коня розвернули в такий спосіб, аби нікого й нічого не образити. Булава при цьому вказує вже в ін­ший бік – не на Польщу, а на... Москву? На Швецію? Думки з цього приводу справ­ді різняться. Але, здається, розмірковувати про це – справа не лише невдячна, а й безглузда. Увічнена в камені мить – шедевр монументаль­ної творчості, традиційна гор­дість корінних киян і націо­нальна всього українства.

Після багаторічних поневі­рянь, у дні святкування 900-річчя хрещення Русі, 11 лип­ня 1888 року пам’ятник укра­їнському гетьману Богданові Хмельницькому було нарешті встановлено й освячено. Останній штрих: влада не за­просила Михайла Мікешина на відкриття. Він тяжко пере­живав цю образу.

  Василь Стус у Києво-Печерській Лаврі

За повідомленням Олега Шаромигова, з нагоди 75-річчя від дня наро­дження Василя Стуса в Музеї книги і друкарства України, розташованому в приміщен­ні колишньої друкарні Святої Успенської Києво-Печерської Лаври, відкрилась виставка творів поета. Тут експонують­ся матеріали з колекції Му­зею книги і друкарства Украї­ни, відділу рукописних фон­дів та текстології, а також бібліотеки Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, Національного музею укра­їнського народно-декоративного мистецтва, архівів Дми­тра Стуса і Василя Овсієнка.

За словами Дмитра Стуса, виголошеними на відкритті виставки, в Україні за роки незалежності твори батька видано накладом понад мільйон примірників, од­нак через незадоволений читацький попит їх постій­но бракує. Наразі готується до перевидання повне зі­брання творів митця та книга Дмитра Стуса «Життя як творчість», у якій розпо­відається про життєвий і творчий шлях посмертно вшанованого лауреата На­ціональної премії імені Та­раса Шевченка (1993 р.), Героя України (2005 р.) Василя Стуса.

  Догори дриґот

 Пам’ятники бувають різні. Приміром, переверну­тий на 180 градусів: стоячи на голові й догори по­стаментом. Саме такий пам’ятник Чарлзу Ла Тро­бу, першому віце-губернатору колонії Вікторія (нині це штат), встановлений в австралійському Мель­бурні. Мабуть, автор креативу, місцевий скульптор Чарльз Робб вирішив, що мешканцям північної півкулі так буде зручніше його роздивлятися, а землякам кра­ще запам’ятається. Так це чи ні, а Робб, як вважається, мав серйозну і шляхетну мету: висловити в незвичайно­му пам’ятнику повагу великому співвітчизнику й водно­час – критику системи цінностей сучасного суспільства, що обтяжує міста безглуздими пам’ятками, забуваючи про увічнення справді значущих історичних постатей.

Що стосується Ла Троба, то він обіймав свою посаду в 1839–1854 роках і встиг надати допомогу в створенні Королівських ботанічних садів, бібліотеки, музею Вікто­рії, Національної галереї Вікторії та Університету Мель­бурна. Що ж до сучасників скульптора, то коли його ро­боту було репрезентовано на виставці Making Melbourne 2007 року, вона, звісно, викликала неодноз­начну реакцію та суперечки: хтось визнав таку ідею ори­гінальною й сміливою, а дехто – зневагою до пам’яті ве­ликої людини. Проте до появи цього «пам’ятника на­впаки» іншого вшанування Ла Троба в Мельбурні не було, а вже після з’явився нарешті «нормальний». Тож Робб таки освіжив історичну пам’ять австралійців. Айого власне дітище знайшло своє постійне місце на те­риторії кампусу Університету Ла Троба в Мельбурні.

  Мер міста – кіт?!

 У містечку Шарон американського штату Віскон­син трапилася дивовижна історія. Щодня до бу­дівлі міського управління почав учащати пух­настий гарний кіт. Він сподобався жінці – скарб­нику міста, й вона залюбки підгодовувала симпатичну тваринку. Через якийсь час, повідомляє travel.mail.ru, не лише всі співробітники міської адміністрації, а й більшість городян (а загалом у Шароні мешкає 900 людей), що приходили сюди для сплати податків, за­симпатизували котику й собі почали приносити йому щось смачненьке, ще й опорядили «спальне місце».

Котові дали ім’я Фредді й поступово не без гумору по­чали називати «мером міста», оскільки його режим було вибудовано за відповідною схемою: приймання їжі, міцний сон, довгі прогулянки. Що ж до справж­нього мера міста Шарон, то він не образився, зокрема й тому, що в місті офіційно не існує «мерської» поса­ди, лише так званий президент.

Якось Фредді не на жарт стривожив місто, бо не з’явився на «місце роботи», хоча вже довів усім оточу­ючим свою пунктуальність. Мешканці шукали кота чо­тири місяці й уже зовсім було втратили надію, коли їх улюбленець з’явився так само несподівано, як і зник. Іжиття в містечку знову ввійшло в свою звичну колію...

24.02.2013

Тетяна МОРГУН оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини