ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Його висота

Авжеж, навіть не ві­риться, що Анатолі­єві Мокренку – 80! Утім, напевно, ди­вується радше той, хто давно не спілкувався з цією яскравою і, здається, завжди молодою людиною. Пригадую, як він енергійно заходив до редакції газети «Культура і життя» – гар­ний, стрункий, в елегантно­му шкіряному пальті... У ру­ках – щойно написана стат­тя музикознавчого, аналі­тичного характеру або й громадянського звучання. І – до завідувача відділу му­зичного мистецтва Михай­ла Головащенка: «Можете дати у номер цей матеріал?» Та залюбки! Статті його були серйозні, глибокі, ви­важені – очевидний резуль­тат життєвого досвіду, роз­думів, синтез великих знань, висновків і передба­чень, біль чи захоплення з певного приводу. Грамотні, переконливі. Хист до чітко­го викладу думок, мабуть, вроджений.

А взагалі не треба бути професійним фізіономіс­том, аби зрозуміти «стов­пи» цілісної натури народ­ного артиста СРСР, народ­ного артиста України Ана­толія Мокренка – це сплав розуму, духовної сили, природної гідності. Харак­тер! І головне в ньому – щи­рий, справжній патріо­тизм, ота чарівна україн­ськість у вимові, манерах, принципових позиціях, що є органічними й непідроб­ними, наче власні плоть і кров. І це, знову ж таки, за­вжди відображалося у його працях-розвідках про долі народної пісні й народної музики, про нашу історію, прагнення політичної та соціокультурної свободи.

Мистецтвознавець Ла­риса Горенко-Баранівська наводить таку цитату з праці Анатолія Мокренка: «Є історія подій. А є історія душі народної – це народна пісня. Історія зафіксувала дати, а пісня летіла у віки, всотуючи настрій, світо­гляд, думи. Чи не диво з див?! Донести живу душу предків наших. Хто втра­тив здатність дивуватися з того, той втратив зв’язок з історією народної душі, тобто – з вічністю. А духо­вний зв’язок з вічністю – це культура людини, бо куль­тура – то пам’ять. А пам’ять – то досвід людський, а досвід – то основна ру­шійна сила вдосконалення роду людського».

До речі, у той період, про який згадую, десь на почат­ку дев’яностих, у середови­щі музичної та навколому­зичної громадськості спа­лахнули доволі палкі дис­кусії стосовно того, якою мовою слід співати оперні партії: мовою оригіналу чи українською. Два «табори» з ентузіазмом доводили ко­жен своє. Анатолій Мокрен­ко твердо стояв на тому, що – українською, і не інакше! Багато писав на цю тему, і, як завжди, переконливо. Тим більше, що як гене­ральний директор і худож­ній керівник складного в багатьох розуміннях колек­тиву Київського оперного театру добре знав сильні сторони співаків, психоло­гію сприйняття оперного мистецтва глядачами. І, врешті-решт, у ньому про­мовляв найпереконливі­ший голос – голос патріота й реаліста!

Однак для меломанів го­лос Анатолія Мокренка – передусім співочий: чарів­ної краси баритон із міц­ною добротною «опорою», що забезпечила йому осо­бливий, заворожливий тембр, силу, польотність і невтомність. Плюс елегант­ний, стриманий, однак за­вжди виразний артистизм.

А між іншим, у юності він мріяв бути льотчиком. Згодом успішно закінчив Київський політехнічний інститут і працював інженером-геологом. Та долю не оминеш!

У доробку, повторюся, народного артиста України та СРСР, лауреата Держав­ної національної премії України ім. Т. Г. Шевченка, Державної премії Грузії ім. З. Паліашвілі, кавалера орденів Дружби народів, Ярослава Мудрого V ступе­ня, ордена Рівноапостоль­ного князя Володимира Ве­ликого, володаря інших по­чесних відзнак Анатолія Мокренка понад півтора де­сятка оперних партій, про­ведених незмінно рівно, майстерно, пам’ятно. Це до­рогоцінний багаж, солід­ний професійний капітал. Але ніде правди діти: друге крило його творчості – естрадно-концертна діяль­ність – як найбільш демо­кратичний вид вокального виконавства, нам знайома краще, близька й дорога. Готуючи цей матеріал, зно­ву послухала пісні у вико­нанні Анатолія Юрійовича – авторські й народні. І зно­ву вразили його багаті обер­тони, поєднання експресії й мужності, хвилювання й стриманості, пристраснос­ті та гідності, які створю­ють неповторність не лише пісні в такому поданні, а й самого співака: «Два кольо­ри», «Без неба нема висо­ти», «Явір і яворина», «Ма­рія», дума «Кров людськая – не водиця», «Ой чого ти, дубе»... До речі, зверніть увагу на його сценічну ма­неру. Хіба ліва нога трохи вперед – для «рівноваги». І все! Жодного зайвого руху, жодного позування, арсе­нал виконавця – у голосі й усіх його відтінках.

  Піснею виплеканий

  Як громадянин і вірний син свого народу Анатолій Мо­кренко, віддаючи належне талановитості, духовності, високій художності гарного автор­ського вокального твору, найвище підносить значення української народної пісні. «Народна пісня – моя мистецька мати», – стверджує митець. Тож у репертуарі співака сотні українських народних пісень, котрі він з особливим почуттям виконує під час зарубіжних гастро­лей, щоразу, власне, від серця до серця розповідаючи іншим наро­дам про духовне й мистецьке ба­гатство своєї рідної України. Наре­шті, як не сказати, що у здобутті нашої незалежності є і його ваго­мий патріотичний внесок, і не лише як талановитого публіциста, а й як активного і невтомного гро­мадського діяча. Таким Анатолій Мокренко, автор книжки «Знайти себе», лишається й донині. У тако­му ж дусі виховує своїх студентів-консерваторців.

 Його ангели

  Леонардо да Вінчі приписують афо­ризм: «Живопис – це поезія, котру ба­чать, а поезія – це живопис, який чу­ють». Світлом і поезією живопису Ми­хайла Врубеля сповнена Кирилівська церква у Києві. Йхоча київський пері­од творчості митця описано у числен­них наукових і науково-популярних ви­даннях, проте дослідити тему «ангелів Врубеля», створених саме в Києві, ра­ніше нікому на думку не спадало. Зре­штою, до такого дослідження вдалась історик і культуролог Ірина Марголіна. Торік її праця побачила світ у видавни­цтві «Либідь» за бюджетною програ­мою «Українська книга». У своєму до­слідженні авторка подає широку мис­тецтвознавчу характеристику шедеврів Кирилівського храму, зокрема й нові історіографічні аспекти створення вру­белівської картини «Зішестя Святого Духа на апостолів», повідомляє i-pro.kiev.ua. Так, Ірина Марголіна вислов­лює сміливе припущення щодо прото­типів двох апостолів. Книгу написано доступно й цікаво, вона містить чима­ло якісних ілюстрацій. Недавно це ви­дання було репрезентоване у примі­щенні Київського національного музею російського мистецтва.

 ФОРМУЛА УСПІХУ, ЗАГАДКА УСПІХУ

Про славетного режисера Леоніда Гайдая, яко­му 30 січня виповнилося б 90 років, можна сміливо сказати: Леонід Іович НЕ змінює про­фесію. Після спроби стати актором і невизна­чальних режисерських засмучень 1961-го він знена­цька «вистрелив» «вічнозеленими» нев’янучими ко­роткометражками «Пес Барбос і незвичайний крос» та «Самогонщики». А заразом відкрив і надовго по­дарував вдячним глядачам незабутню трійцю анти­героїв: істеричного інтелігента, простодушного не­злого дурника й хитрющого злодійкуватого завгоспа. «Трус, Балбес, Бывалый» – весела й не вельми без­печна компанія у блискучому виконанні Георгія Віци­на, Юрія Нікуліна, Євгенія Моргунова. Потім пішли-поїхали такі кінохіти, як досі неперевершена у своє­му жанрі «Діамантова рука», «Кавказька полонян­ка», «Пригоди Шурика», «Іван Васильович змінює професію», «На Дерибасівській гарна погода...» та ін. На жаль, Гайдай не став своїм серед своїх: радянська кіноспільнота, надто елітарна, ставилася до нього упереджено: ображала, навішувала ярлики. Зате на­род його обожнював! Та коли говорити про «успіх за будь-яку ціну», то його душа й нерви вочевидь за­платили за успіх надто дорого. І все ж Гайдай пода­рував нам від щедрот своїх не просто незабутні «маски», а, так би мовити, маски на всі часи – таки­ми впізнаваними й понині є його хороші й погані, проте однаково улюблені герої. Леонід Гайдай по­мер у сімдесят. Досі точаться суперечки щодо його творчості, її, як і раніше, досліджують та аналізують. Проте, за великим рахунком, просте «дякуємо!» було б, мабуть, найяскравішою квіткою до його по­смертного ювілею.

10.02.2013

Тетяна МОРГУН, оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини