ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Ясний полудень віку

 П’ятдесят років тому на базі славетного київського підприємства «Київхімволок­но» утворився цей колектив – улюблене дитя тоді могутньої первинної профспілко­вої організації заводу. Попри те, що в хорі співали й чоловіки, колектив назвали ніж­но – «Дарничанка»: авжеж, співучих жінок на підприємстві було більше. За довгі роки багато що змінилося, з новою добою піш­ли якісь потрібні складові затишку й захи­щеності. Та «Дарничанка» виявилася не тендітним паростком, а могутнім творчим організмом, що акумулював талант, енер­гію, життєстійкість кожного з учасників, включно з керівниками ансамблю.

 Тетяна МОРГУН

оглядач «ПВ»

Днями «Дарничан­ка» урочисто від­святкувала свій піввіковий юві­лей, і тепер мимо­волі спадає на думку, що назву хору було дібрано ге­ніально: вона справедливо асоціюється з гармонією, витонченістю, красою, за­взяттям, непоказною гід­ністю. І, поза сумнівом, – із молодістю.

Власне, із самого почат­ку в цьому ансамблі пісні й танцю робили ставку на та­лановиту молодь, залучаю­чи її до творчості, розвитку національних традицій во­кального й хореографічно­го мистецтва. Тоді цим опі­кувалися талановиті май­стри – балетмейстер Кім Василенко й хормейстер Валентин Швиденко. Зго­дом до справжнього, заслу­женого успіху колектив вели й інші яскраві україн­ські митці: композитори, хормейстери, хореографи, поети. Серед них Анатолій Пашкевич, Григорій Куля­ба, Аркадій Філіпенко, Дмитро Луценко, Василь Юхимович...

А від 1992 року худож­нім керівником ансамблю є заслужений працівник культури України, профе­сор Київського національ­ного університету культу­ри і мистецтв, старший на­уковий співробітник Укра­їнського центру культур­них досліджень, секретар Національної всеукраїн­ської музичної спілки, ди­ригент, композитор, блис­кучий організатор і педа­гог Петро Андрійчук. Щодо мене, то знаю Петра Ан­дрійчука давно й мала змо­гу переконатися, що він пе­ребуває у творчій праці буквально 24 години на добу. Між іншим, як писав свого часу Олександр Шеп­нівський, «ті, хто навчався з Петром Олександрови­чем у Тернопільському музучилищі, розповідали про нього, як про живу ле­генду, адже за чотири роки Андрійчук не пропустив жодного концерту, нової театральної вистави, ви­ставки... Його активність варта Книги рекордів Гін­неса». Часом, коли хор їде на чергові гастролі, надво­рі ніч, люди втомлені й лише мріють дістатися го­телю й відпочити, він може сказати: «Годинку на пере­починок – і на репетицію!» Слухаються беззаперечно.

Труд його резонансний, затребуваний – тріумфаль­ний. Петро Андрійчук не просто натхненно й само­віддано шукає шляхів зближення народної та академічної манери співу – під його орудою це вже практична синергія: пісні у виконанні «Дарничанки» ушляхетнено такою висо­кою виконавською культу­рою, що вона пестить і най­вибагливіше «академічне» вухо. Обробки народних пі­сень Петра Андрійчука не просто професійні. Вони інтелігентні, тактовні, ви­тончені і є справжніми пер­линами. Коли співає «Дар­ничанка», то люди в залі втрачають мову, сидять, як заворожені, мріють, аби це чарування не закінчувало­ся. А він ніколи не поверта­ється до залу й не розкла­нюється, не зриває оплес­ків, не розриває ту чарівну нитку, що вже міцно зв’язала пісню зі слухачем, переходить до наступної пісні, до наступної...

Завжди «у фокусі»

  Так, Петро Андрійчук – душа «Дарничанки», її ідеолог, натхненник, її жива муза й улюблений тиран. Інакше не було б таких блискучих результатів. Немає нічого алогічного в тому, що, ведучи мову про мистецький колектив, зосереджуюся на особистості його керівника. Не­звичайна історія хорової капе­ли великого Олександра Коши­ця переконує в тому, що тала­новитий хормейстер здатний зробити неповторне мистецьке явище «з нічого». Звісно, до­бротний вокальний матеріал необхідний, та все решта – справа рук й обдарованості ди­ригента, і Петро Андрійчук до­вів це з блиском. Він узагалі дуже цікава людина. Ідеально вихований, розумний, уваж­ний, щедрий, вірний і надійний друг, титанічно працездатний, нібито – відкритий. Але ти за­вжди відчуваєш, що є в його душі (серці?) якесь зачинене для всіх «віконечко»: за ним його біль, щастя, надії, спогади, мрії, і однаково там владарює сильне творче начало. Ці ду­шевні скарби він і віддає, пра­цюючи з хором, доводить до досконалості виконання кожної пісні. А внутрішня скарбниця маестро тим часом не порож­ніє, була й лишається багатю­щою. Може, тому він і журна­ліст блискучий: будь-яка стаття за його підписом не потребує жодної правки!

 Нехай побачать, нехай почують...

  Як інформує volynpost.com, україн­ський режисер, що родом із Луцька, Олесь Санін завершив зйомки фільму «Поводир, або Квіти мають очі» (оператор-постановник Сергій Ми­хальчук). Стрічка розповідає про тра­гедію, яка сталася 1934 року: йдеться про чекістську провокацію й розстріл двохсот українських лірників і кобза­рів. Відтворено реальний історичний факт: того року етнографічна комісія АН УРСР запросила всіх кобзарів і лір­ників на з’їзд до Харкова. Коли музи­канти зібралися, то енкаведисти за­везли їх до лісу й там розстріляли.

Один із героїв фільму – америка­нець Майкл Шемрок, який разом зі своїм десятирічним сином саме в той час опинився у Харкові. Він по­трапляє «під ковпак» НКВД і гине, а хлопчикові вдається втекти завдяки допомозі сліпого бандуриста Івана Кочерги, невдовзі теж розстріляного під Харковом. Хлопчик Пітер – єди­ний живий свідок трагічних подій.

Поряд із професійними акторами сліпих кобзарів грали звичайні не­зрячі люди, яких знімальна група відбирала у кількох містах України, зокрема у Луцьку.

 «ДАРНИЧАНКА» ПРОСЛАВЛЯЄ УКРАЇНУ

 При тому, що кожен учасник мистецького ко­лективу – людина дуже обдарована, Петро Андрійчук, працюючи з хором і солістами, вміє добитися від них не лише повної само­віддачі, а й найвищої якості звуковидобування й зву­чання, ідеальної злагодженості, ансамблевості вико­нання, чарівливого артистизму. Недавно я сказала Петрові Олександровичу: «Слухала запис покійної Валентини Харченко, пісню «Дощечка вербовая». Вражаюче! Тепер уже, кажуть, у хорі імені Верьовки такої виводниці немає». – «А в мене є!» – з гордістю відказав Петро Андрійчук. І справді, полонять слу­хацьке серце пречудовим професійним співом Світ­лана Кузнецова, Геннадій Ноженко, Світлана Рогоза, Григорій Гребініченко, бездоганно працюють кон­цертмейстери Володимир Якимчук і Віталій Бонда­ренко. Всі вони лауреати, дипломанти, відомі та яскраві мистецькі особистості, але саме тому, що Пе­тру Андрійчукові вдалося створити справжній колек­тив, кожен із них добросовісно працює на загальний успіх. Це не хор солістів і не музичні змагання. «Дар­ничанка» – істинно завершене мистецьке явище в українській хоровій культурі.

Заслужений народний ансамбль пісні й танцю Украї­ни «Дарничанка» – лауреат літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка «Осіннє золото», воло­дар гран-прі IV Всеукраїнського фестивалю-конкурсу колективів народно-хорового співу імені Порфирія Демуцького. «Дарничанка» підкорила не лише нашу країну, а й майже всю Європу, де колектив вітають стоячи. При цьому митці на чолі зі своїм керівником ніколи не відмовляються виступити в будь-якому ку­точку України, навіть найвіддаленішому, якщо їх за­прошують. Про творчість ансамблю створено теле­фільми, колектив брав участь в озвучуванні й зйом­ках низки кінофільмів. Є у доробку «Дарничанки» й аудіоальбом «Єднаймося, люба родино», нотні збір­ки. Зрештою, на базі «Дарничанки» регулярно про­водяться майстер-класи й творчі лабораторії для ке­рівників народних хорових колективів України. Й не лише України.

01.02.2013

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини