ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Красені, таланти, патріоти

Професор Юрій Ша­повал має на Наці­ональному радіо чудову авторську п’ятихвилинку «Мить історії». Гадаю, до цих виступів варто було б згодом повернутися, та на­разі схиляюся перед влуч­ністю назви і справжнім умінням історика «схопи­ти мить» – не в сенсі корот­кого відтинку часу, а як особливу прикмету, віху того чи іншого періоду. Йдучи, сказати б, у кільва­тері слогану, тішуся тим, що й собі повсякчас нама­гаюся вхопити «мить куль­турної історії». Адже коли кажемо «шануймося, бо ми того варті», не завжди до­стеменно уявляємо, чого таки варті насправді.

Серед плеяди зіркових імен Харківщини ясним чистим світлом сяють іме­на родини Алчевських – і харків’яни їх пам’ятають, шанують, пишуть про них. Зокрема про Христину Да­нилівну Алчевську, її уні­кальну й непересічну ді­яльність задля загальноукраїнського культурного поступу. Вона – фундатор­ка першої недільної жіно­чої школи, автор ґрунтов­них освітологічних праць, віце-президент Міжнарод­ної ліги освіти. Коли Хрис­тина Журавльова 1862 року вийшла заміж за Олексія Кириловича Алчевського (який свого часу очолював Донецько-Юріївське мета­лургійне товариство й правління Земельного й Купецького банків), по­дружжя перебралося до Харкова й одразу стало окрасою тамтешньої куль­турної громади. В Алчев­ських було чотири сини й дві доньки: Анна, Дмитро, Григорій, Микола, Іван, Христина. Всі дуже гар­ні зовні й надзвичайно талановиті. Зокрема, об­даровані літературно й музично. Пригадуєте в Окуджави: «Все они красавцы, все они таланты, все они поэты…»? Це, поза сумнівом, вказує й на Алчевських!

Приміром, другий син, Григорій Алчев­ський, який після закін­чення фізико-математичного факультету Хар­ківського університету вступив до Московської консерваторії, де навчав­ся вокалу й композиції у славетного Сергія Танє­єва. А консультантом молодого таланту був Пе­тро Чайковський. І мало того, що тогочасна куль­турна громадськість знала Григорія Алчевського як чудового співака, піаніста, композитора, він створив надзвичайно важливий для вокалістів посібник «Та­блиці дихання» (техніка ди­хання), що набув неабиякої популярності й тричі пере­видавався.

Та серед незаслужено забутих чи напівзабутих світочів української куль­тури хотілося б особливо виокремити Івана Алчев­ського (нар. 29 грудня 1876), який також спочатку за­кінчив фізмат Харківсько­го університету, а далі пла­нував присвятити себе пе­дагогічній діяльності (за прикладом матері). Але ще в гімназії та виші він спі­вав у аматорських гуртках. Мав чарівно гарний тенор незвичайно широкого діа­пазону. Пишуть, що міг на­віть виконувати партію баса, у що взагалі важко повірити! Зрештою, успіш­но пройшовши іспит, Іван Алчевський став солістом петербурзького Маріїн­ського театру. І попри ша­лений з перших же кроків успіх учився, учився й учився мистецтва співу. Гастролі його були просто-таки тріумфальними! Брюссель, Лондон – «Ковент-Гарден», Париж, де Іванові Олексійовичу апло­дував цілий оркестр, а гля­дачі п’ять разів викликали на сцену; «Манхеттен-опера» – Нью-Йорк, де він був гідним партнером ве­ликих Карузо й Баттістіні, інших західноєвропей­ських зірок. Всюди – оплес­ки, овації, вигуки «браво!» та «біс!», аплодисменти стоячи, скандування імені співака! Іван Олексійович знав п’ять мов і завжди спі­вав мовою того народу, де перебував на гастролях.

Репертуар співака вклю­чав понад 40 оперних пар­тій, чимало романсів і на­родних пісень, які він, бу­дучи прекрасним піаніс­том, виконував на концер­тах під власний акомпане­мент. Іван Алчевський мав справді універсальний го­лос, бо йому однаково успішно вдавалися лірич­ні, драматичні й героїчні партії – Ленський, Ромео, Фауст, Рауль, Герман та ін. А також Тангейзер і Лоен­грін. І це останнє є особли­во прикметним, бо для того, аби виконувати пар­тії в чотиригодинних опе­рах Р. Вагнера, потрібно мати не лише чудовий го­лос, а й велику внутрішню силу та міцне фізичне здоров’я. Не менш важли­во, що Іван Олексійович був талановитим драма­тичним актором, а це, звіс­но, надзвичайно збагачу­вало кожну оперну партію, даруючи героям «життя й характер» (багато пізніше наша музична критика окремо відзначала поді­бний талант у Федора Ша­ляпіна й Івана Петрова).

У 1910 році після дуже яскравих виступів на сцені московського Большого те­атру Іван Алчевський став його солістом. Але завжди залишався патріотом Укра­їни. Він домігся постанов­ки в цьому театрі «Запо­рожця за Дунаєм» (співав партію Андрія), влаштував концерт із нагоди ювілею Тараса Шевченка, очолив товариство української ді­аспори в Москві «Кобзар».

 

 «ТЕБЕ НЕМАЄ, СВІТЛО ДНЯ ЗНИКАЄ...»

 Це рядок із вірша на смерть Івана Алчевського, який присвятила йому молодша сестра Христина, з якою (а та­кож братами Дмитром та Григорієм) Іван Ал­чевський у молоді роки часто виступав на різ­них концертах, викону­ючи українські пісні й романси. Христина зга­дувала, пише korolenko.kharkov.com, як, висту­паючи з нею у дуеті, юний Іван виконував партію колоратурного сопрано, а вона – низь­кого контральто...

Навесні 1917 року Іван Алчевський останній раз виступав у Харкові, а потім поїхав до Тбілісі й Баку, де раптово тяж­ко захворів. Через два тижні, 26 квітня 1917 року, Алчевський по­мер. Його тіло перевез­ли до Харкова й похова­ли поряд із батьком у сі­мейному склепі.

 Ось такий урок!

Фінальний етап обласного огляду-конкурсу аматорських колективів освітян Луганщини, проведений на сцені Луганського обласного Палацу культури, був святковим і урочистим. Ідея, яку вклали в цей конкурс його організатори – об­ком Профспілки освіти і науки та відповідне управлін­ня облдержадміністрації, полягала в тому, аби залучи­ти якомога більше працівників шкіл, дошкільних і по­зашкільних закладів до захоплення творчістю, поси­ливши популяризацію педагогічного фаху як такого й мотивацію до профспілкового членства.

До фіналу потрапили учасники з Алчевської, Антраци­тівської, Свердловської, Первомайської, Лисичанської та Луганської міських, а також Старобельської, Мар­ківської, Станично-Луганської та Попаснянської район­них організацій Профспілки працівників освіти й нау­ки. До складу журі ввійшли люди творчі, фахівці культурно-освітньої роботи, а очолив його голова Лу­ганського обкому профспілки Геннадій Соркін.

Завершальний етап творчого змагання відбувався за п’ятьма номінаціями: танець («Мистецтво танцю»), спів («Моя мелодія»), почуття колективізму («Спів­дружність»), а ще – сценічний образ та веселий кон­курс «Бешкетний мікрофон». Уцій останній номінації перше місце з почесною грамотою та грошовою вина­городою (1000 грн) одностайно було віддано пред­ставникам міста Свердловськ із номером «Шкільна карусель»; друге місце й премію дістав дует Алчев­ського міськкому профспілки (номер «Незабутня зу­стріч»), а третє поділили аж три організації: Марків­ський та Попаснянський райкоми і Луганський міськком галузевої профспілки.

Змагання у мистецтві танцю відзначалися такою впер­тою боротьбою за перемогу, що журі так і не змогло визначити єдиного переможця. Перше і третє місця посіли по два творчих колективи; зокрема, перше по­ділили представники Старобельського райкому (но­мер «Сільські пристрасті») й Луганського міськкому профспілки («Дружба слов’янських народів»), друге місце було присуджено хореографічному ансамблю «Феєрія» Алчевського міськкому профспілки (номер «Гімн сонцю»), третє ж дісталося колективам Попас­нянського та Свердловського райкомів профспілки.

Дуже потішили глядачів і вокалісти, що взяли участь у номінації «Моя мелодія». Перемогла Н. Синько (Станично-Луганський райком профспілки), яка вико­нала пісню «Волга-матушка». Переконала глядацький зал і сила колективної творчості, а перемогу дістав вокально-хореографічний ансамбль Алчевського міськкому профспілки з номером «Їхали козаки додому».

Переможницею в номінації «Образ» стала Я. Шевцо­ва (Старобельський райком профспілки), виступивши з номером «Ода профспілці».

Усіх учасників огляду-конкурсу було гідно відзначено почесними грамотами й грошовими винагородами. Зрештою, вже ні в кого не лишилося найменших сум­нівів щодо наявності творчих талантів у педагогів та працівників освітянської галузі Луганщини. Авідтак і стосовно того, що вони спроможні фахово розкривати таланти дітей, яких виховують та навчають.

 Усе тече, все змінюється...

 Вперше за 200 років директором Лувру може стати нефранцуз, пові­домляє delo.ua. Найпопулярнішому в світі музею знадобиться новий очільник уже в квітні цього року, бо нинішній директор 60-річний Анрі Лойретт свій пост залишає. Отже, його наступник, аби втримати пре­стиж музею світового класу, має бути досвідченим керівником, тала­новитим менеджером, вільно воло­діти французькою, знати реалії ту­тешньої системи адміністрування. Тим більше, що цьогоріч міністер­ство культури Франції має намір ско­ротити дотації Лувру на 4,3%.

Завдяки зусиллям Лойретта, який приділяв фандрайзингу понад поло­вину робочого часу, значний при­плив коштів забезпечують арабські країни; при ньому Лувр анонсував відкриття 2015 року свого філіалу в Абу-Дабі (столиця ОАЕ), й це мало б принести музею 1 млрд євро впро­довж 30 років.

Упрофільному міністерстві розумі­ють, що знайти гідну заміну буде не­просто. Преса висловлює припущен­ня, що Лувр очолить іноземець, рад­ше за все з Великобританії чи США.

24.01.2013

Тетяна МОРГУН, оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини