ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Народна совість в українській літературі

Так сказав про видат­ного українського поета Василя Симо­ненка (8 січня 1935 – 14 грудня 1963 рр.) Микола Жулинський, сер­йозний, добротний літера­турознавець (який колись вразив мене глибоким до­слідженням творчості Оле­га Ольжича). І ось гірка іро­нія: якщо Ольжича замор­дували фашисти в концта­борі, то 28-річного Василя Симоненка – свої ж, радян­ські пильнувачі правопо­рядку, влітку 1962 року, в смілянському міліцейсько­му відділку. Побили так страшно й так майстерно, що слідів не залишили, а Симоненко, кілька місяців тяжко промучившися непе­реносним болем, урешті-решт помер. «Саме в задри­паному лінійному відділен­ні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненко­вої трагедії, – писав 1994 року Олекса Мусієнко. – Так, його не вбили в ката­лажці мордовороти в синіх мундирах, зате садистськи­ми побоями прирекли на по­вільне й мученицьке вми­рання. Відтоді Василь уже не жив нормальним жит­тям... бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі, притамувати які меди­цина виявилася безсилою».

Найстрашніше – це по­милка в потрактуванні 60-х років минулого століття як дійсної «відлиги». Між ін­шим, саме Василь Симо­ненко і відчував, і передба­чав зовсім не обов’язковий прихід «весни» після ніби­то ідеологічного «кригола­му». Дії та погляди тоталі­тарної влади, поза сумні­вом, не узгоджувалися ані із законами природи, ані з базовими моральними цін­ностями. Адже невипадко­ва трагедія Симоненка ста­лася саме в 60-ті...

Василь Андрійович наро­дився 1935 року, другого дня по Різдву Христовому, в селі Біївці Лубенського району на Полтавщині, батька не знав, мати була колгоспни­цею. Після закінчення шко­ли вступив на факультет журналістики Київського університету, дістав ди­плом і працював у редакці­ях «Молодь Черкащини», «Черкаська правда», «Робіт­нича газета». І з дитинства, як це часто трапляється, віршів не писав, не до того було. Те, що вступив «на журналістику» та друкував­ся у газетах стало наслід­ком його вміння спостеріга­ти й думати, що органічно поєднувалося з вроджени­ми чесністю, відвертістю та відвагою. А ось вірші по­тужним струменем ринули після XX з’їзду КПРС, коли Василь щиро повірив у на­стання правди й демократії. І з того часу поезія стала сенсом, змістом його життя. Що не рядок, вірний собі, своїй чесній та шляхетній природі, Симоненко вражав читача не орнаменталісти­кою чи версифікаційними новаціями, а глибиною дум­ки, щирістю почуття й афо­ристичністю висловлювань. В українську літературу прийшов безсумнівно зрі­лий та оригінальний май­стер. Краща частина сус­пільства чекала на такого майстра – й вона його одер­жала. Тому й перша збірка його поезій – «Тиша і грім» (1962) стала явищем не лише художнім, а й суспільним: він зневажав кон’юнктуру, служив своєму народові від усього серця. Микола Жу­линський згадує, як переда­вали з рук у руки наступну, вже посмертну, збірку «Зем­не тяжіння», як люди ноча­ми переписували з неї ві­рші, вчили напам’ять і де­кламували в тісному колі. Приміром, «до сліз вражаю­чу» «Думу про щастя», де йдеться про важку долю колгоспної доярки, чия ро­бота (та хіба лише це?!) зма­льовувалася «придворни­ми» віршописцями галасливо-фанфарно, без натяку на справжнє розуміння. Не лише вони, а й, на жаль, ре­дактори відомих централь­них друкованих органів ми­моволі чи свідомо були «ла­кеями» влади, як писав Си­моненко: або спотворювали його статті й вірші, або ка­тегорично відмовлялися пу­блікувати. Він не скаржив­ся на долю, вважав себе «чорноробом поезії», але свято вірив, що чесно готує добрий ґрунт для наступно­го Тараса чи Франка. І тяж­ко вболівав душею за дея­ких наївних, довірливих земляків, «щирих у своїй сліпоті і гнучкошиїх у при­стосуванстві».

Василь Симоненко був людиною неординарною, він був... справжній, з оци­ми непохитними стовпами його неминущої незрадли­вої віри й служіння – Бать­ківщина, матір, воля, щас­тя рідного народу. Істинно був і є совістю сучасної української літератури, її лицарем, що заслуговує не лише на вдячну пам’ять, а передусім на донесення до українців усієї його літера­турної спадщини, яку били, та не вбили. Авжеж: рукописи не горять!

 «ВСІ МИ ПІД ПРЕСОМ. ТАК ВОНО ТРЕБА ЗАДЛЯ ПРОГРЕСУ»

 У 1960-му в Києві запра­цював Клуб творчої мо­лоді, де збиралися шестидесятники. Тож Василь Симоненко разом з Ліною Костенко, Іваном Світ­личним, Євгеном Сверстю­ком, Василем Стусом та інши­ми став окрасою цього клубу, хоч жив і працював у Черка­сах. Саме за його участю було відкрито місця таємних брат­ських могил жертв сталінізму на Лук’янівському і Василь­ківському цвинтарях, у Биків­нянському лісі. За його учас­тю написано й відправлено до Київської міськради мемо­рандум з вимогою оприлюд­нити ці місця скорботи, звес­ти національні меморіали.

 «Талантами уславлена земля – це рідна Сумщина моя!»

Ніна ЧЕРЕДНИЧЕНКО

завідувачка відділу з питань культури, спорту, оздоровлення Сумської облпрофради

Під таким девізом відбувся перший обласний огляд-конкурс образотворчого й декоративно-ужиткового мистецтва, організований обкомом профспілки працівників охорони здоров’я за підтримки управління охорони здоров’я облдержадміністрації. Захід проходив у рамках об­ласної культурно-мистецької естафети, присвяченої 75-й річниці заснування Сумської області.

Яскраві вироби з бісеру, шкіри, тіста, соломки, вишу­кані елементи жіночого вбрання, чудернацькі ляль­ки, іконки святих, українські рушники, орігамі, карти­ни – такі роботи представили медики Сумщини на конкурс. Його перший етап зібрав понад тисячу ви­творів мистецтва, які впродовж вересня – жовтня 2012 року експонувались у лікарняних закладах об­ласті. На завершальний тур кожен заклад подав п’ять кращих робіт. Увиставковому залі Палацу культури «Хімік» на розсуд глядачів і журі було представлено 125 творів понад 100 авторів з 27 закладів охорони здоров’я.

Вітаючи учасників та гостей виставки, голова обкому профспілки працівників охорони здоров’я Лариса Маслова зазначила, що окремі роботи характеризу­ються високою майстерністю, що засвідчує справді творчі натури їхніх авторів, чиї натхненні душі праг­нуть краси й удосконалення. Вона згадала й про зо­лоті руки медиків, які не лише лікують хворих, а й створюють такі чудові роботи.

Конкурс вражав розмаїттям, оригінальністю та бага­тожанровістю. Кожним своїм виробом самодіяльні майстри переконували відвідувачів, що змалечку ко­хаються в українській народній творчості. Поважне журі дуже відповідально й об’єктивно оцінило кож­ну роботу, особливо відзначивши 15 кращих за ори­гінальність та високий художній рівень. Серед них вишивка хрестиком Наталії Данилової – лікаря Охтирської ЦРЛ, декупаж Тетяни Моргун – лікаря Сумського обласного клінічного онкологічного дис­пансеру, плетені ляльки Ольги Чепіжної – голови профкому першої ОСП м. Ромни тощо.

Всі учасники заключного туру обласного огляду-конкурсу дістали Дипломи лауреатів та грошові ви­нагороди. Аголовні лікарі та голови профспілкових комітетів отримали Подяки від організаторів вистав­ки за підтримку та сприяння.

Перший обласний огляд-конкурс об’єднав усіх його учасників та глядачів у любові до рідної землі, укра­їнської народної творчості. Хотілося б, аби подібні виставки стали традиційними, принаймні серед пра­цівників закладів охорони здоров’я Сумщини.

 Велет українського духу

 Чи був він адміралом, як часом пишуть? Це радше легенда. Але мав чин дійсно­го статського радника, що відповідає званню генерал-майора. Йдеться про Миколу Миколайовича Аркаса (1853–1909), видатного українського історика, композитора, мецената, громадського діяча. Великого патріота України. Він був і мировим суддею у Херсоні, і слу­жив у Морському відомстві в Миколає­ві, збирав фольклор, глибоко вивчав іс­торію України. Музикантам Микола Ар­кас більше відомий як композитор, ав­тор опери «Катерина» за поемою Тара­са Шевченка, що стала першим зразком оперної шевченкіани. Незабутній Іван Козловський називав твір безсмертним. На прохання автора, «Катерину» на­тхненно зіграла трупа Марка Кропив­ницького, й у цьому трактуванні вистава мала неабиякий успіх. Аісторики й літе­ратори знають Аркаса передусім як ав­тора талановито, доступно написаної «Історії України-Руси», яку меценат Єв­ген Чикаленко назвав найкориснішою після Шевченкового «Кобзаря»...

Громадськість Миколаєва, де Микола Ар­кас заснував та очолив товариство «Про­світа», 10 січня ц. р. урочисто відзначила 160-річчя з дня його народження.

18.01.2013

Тетяна МОРГУН, оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини