ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

«Все, знайоме до болю…»

«Тільки пісня нам зупинить час / Що так біжить від нас / Тільки пісня нам повер­не знов / Нашу юність і лю­бов», – написав Тарас Петри­ненко. І це справедливо на­віть стосовно просто хоро­шої пісні. А якщо йдеться про музичний шедевр, що легко та природно долає час і простір, незмінно звору­шує душу, розтривожує сер­ця, викликає найтепліші спогади, найшляхетніші емоції? Мається на увазі «Пісня про рушник» Плато­на Майбороди та Андрія Малишка. Здавалося б, так написати, створити такі рід­ні, зрозумілі рядки й таку щемну мелодію міг лише народ, і співалося це, поза сумнівом, із давніх-давен...

А тим часом пісня впер­ше пролунала 1959 року у фільмі режисера Олексія Мішуріна «Літа молодії», знятому на кіностудії іме­ні О. Довженка. Фільм за­бувся, а пісня про матір мо­лодшає й міцнішає, вона, як і раніше, необхідна люд­ській душі, аби жити далі, любити та вірити.

Назагал, коли думаєш про творчість братів Майбо­род чи творчу співдруж­ність невиправного лірика й неперевершеного мело­диста Платона Іларіонови­ча та його гідного й вірного творчого соратника поета Андрія Малишка, мимохіть згадується рядок Максима Рильського про «два рівних крила». Так, приміром, які схожі, навіть містично схо­жі брати Георгій і Платон Майбороди: обидва народи­лися 1 грудня, але з різни­цею у п’ять років (1913-го – Георгій, 1918-го – Платон); не близнюки, та в обох бет­ховенська шевелюра, оби­два залюблені в музику з ди­тинства. Втім, на хуторі Пе­лехівщина Полтавської об­ласті співали всі, у тому числі родина Майбород: батьки – у церковному хорі, а дядько ще й власноруч ви­готовляв різні музичні ін­струменти. У страшні часи «розкуркулення» братам по­щастило потрапити на бу­дівництво Дніпрогесу, і там, у робітничому бараку, на місцевих самодіяльних кон­цертах вони почали грати й створювати музику, а неза­баром зрозуміли, що це їхнє покликання та мабутнє.

Цікаво, що першим про­славився Платон Майборо­да; майже кожна його піс­ня містила якийсь незбаг­ненний «код», завдяки чому легко знаходила шлях прямісінько до слу­хацького серця. А старший із братів тяжів до монумен­тальності, до крупної фор­ми. Якось Георгій наважив­ся надіслати свої, ще не­професійні, музичні твори відомому композиторові й педагогу Левку Ревуцько­му. Дуже побоювався, що почує: «Молодий чоловіче, це, звичайно, цікаво, але...», однак мудрий і да­лекоглядний Левко Мико­лайович просто... запросив Георгія Майбороду на на­вчання до Київської кон­серваторії.

Молодший брат відста­вати не хотів, та ось біда: не володів нотною грамо­тою. Тож довелося спершу навчатися азів музики, а згодом – вступити до му­зичного училища. У 1941-му обидва брати пішли до­бровольцями на фронт. Пе­ремогу зустріли у звільне­ній Празі. А коли поверну­лися до Києва, то кожен із них присвятив себе тому напряму в музиці, який був ближчий, більше відпові­дав музичному мисленню і, зрештою, – винагороджу­вав творчі зусилля. Хоча, на жаль, ці вразливі, важ­ко програмовані зусилля мусили пробиватися крізь терна політичної кон’юнктури, проростати всупе­реч тиску нав’язуваної то­талітарної культурницької парадигми. Довелося Геор­гію написати опери «Арсе­нал» і «Мілана», Платонові – «Пісню про Героїв Соціа­лістичної Праці». Однак які чарівні мелодії чуємо, приміром, у тій же «Міла­ні»! Зрештою, назавжди стали окрасою золотого фонду української симфо­нічної музики інструмен­тальні твори Георгія Май­бороди, його композиції для солістів та хору.

Платон Майборода від­дав роки життя, душу й серце авторській пісні. Й щоразу влучав, як-то ка­жуть, «у десятку», його тво­ри хотілося слухати й спі­вати нескінченно.

  «І на тім рушникові...»

  Народному композиторові надзви­чайно прислужився плідний союз із народним поетом Андрієм Ма­лишком (почесні звання лише офі­ційно упослідили їхню закономірну славу й популярність). Андрій Самійлович – та­кий самий проникливий і невиправний лірик, як і Платон Майборода. Як було не полюбити всім серцем поезію Малишка, у якій оспівано матір і родину, чарівний рідний край, перше й останнє кохання – усі знайомі людські почуття, близьке, зро­зуміле кожному! Платон Майборода та Андрій Малишко разом створили понад тридцять пісень, зокрема «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти моя вірна любов», «Стежина», «Вчи­телько моя»... І, звісно ж, славетну «Пісню про рушник». Першим її виконав чудовий український співак Олександр Таранець, який, щойно почувши новонароджений твір, сказав: «Ось побачите, ця пісня обле­тить увесь світ!»

...Час – невблаганний. Давно вже немає цих трьох прекрасних людей, які ство­рили незабутню пісню. Але високо ле­тить вона, розправивши крила, й на­правду досі зачаровує цілий світ.

  Як поет з поетом...

Підбито підсумки III Всеукраїнського поетичного вернісажу «Троянди й виноград»

Олексій Петруня

Майстерність, натхнення, яскрава поетична обдарованість притаманні кращим творам лауреатів і дипломантів, гадаю, наймасові­шого конкурсу поетів-аматорів. Про них ка­жуть: вийшли з гущі народної. Під час літературно-мистецького вечора в Українському фонді культури нагороди переможцям вручали визнані українські класики Борис Олійник, Іван Драч, а також Станіслав Шевченко.

Дивився на учасників конкурсу й раптом згадав сло­ва Максима Рильського: «Кожна людина якоюсь мі­рою поет». Тож на щиру подяку заслуговують органі­затори цього конкурсу – Український фонд культури, Фонд Максима Рильського та Київський музей-садиба Максима Рильського – за власне ідею, за по­шук талановитих людей, чий поетичний дар, можли­во, не пробився б до масового читача й слухача, якби не підтримка відомих літераторів.

Головні нагороди згаданого конкурсу – дипломи та кришталеві троянди – дістали лауреати Василь Кобець (Вінниця), Василь Піддубняк (Херсон), Окса­на Маршал (Світлодарськ, До­нецька обл.), Надія Гаврилюк (Київ), Катерина Танчак (Івано-Франківськ), Ольга Остапчук (Дунаївці, Хмельницька обл.), Оксана Пухонська (Київ), Ольга Смольницька (Київ), Софія Кримовська (Умань, Черкаська обл.). Окрім того, поважне журі визначило шість дипломантів цього поетичного вернісажу.

Як і два попередні конкурси (2006 і 2008 роки), нинішній зі­брав численну й талановиту спільноту: 230 авторів надісла­ли кілька десятків тисяч віршів у трьох оголошених номінаціях – патріотична, пейзажна та інтимна лірика.

Більшість авторів не є профе­сійними поетами, для них віршування – поклик душі, при­родний емоційний самовияв. Тим більше, що умови цього конкурсу цілком демо­кратичні й не обмежують вік учасників. Серед стар­ших – Петро Ластівка з Тернополя (90 років), Азат Ахметов із Донецька (88 років) та Іліодор Шишкін з Івано-Франківська (84 роки). Зворушує також і вік молодих поетів-аматорів: Ксенії Тихій із Харкова два­надцять років, Лілії Кухарець із Житомирської облас­ті – чотирнадцять.

Показово, що маститі поети слухали початківців з ве­ликою увагою, серйозно оцінювали вірші й грома­дянську позицію автора, якщо це були твори патріо­тичного звучання, або точність і барвистість образів, якщо йшлося про лірику. Пригадується Володимир Маяковський: «Как поэт с поэтом говоря...»

«Поет завжди гостро відчуває ритми й болі життя, концентровано викладає їх сприйняття, – резюмував голова журі Борис Олійник. – А ми отримуємо духо­вний зріз життя суспільства, можливо, емоційний, але не менш достовірний, ніж рейтинги та опитуван­ня». Щодо статистики, то жінки-поети виявилися втричі активнішими за чоловіків. Рід занять конкур­сантів – найрізноманітніший, а географія поетичної спільноти охопила 23 області України та АР Крим.

  Свято назавжди

  Наприкінці грудня у київському Му­зеї Івана Гончара стартував виставко­вий фотопроект «Новорічні та різдвя­ні свята на Гуцульщині», повідомляє i-pro.kiev.ua. Основу експозиції ста­новлять знімки Гери Артемової з її документального проекту «Космач», якому автор присвятила два роки праці. Отже, відвідувачі музею поба­чать світлини, що «схопили» цікаві моменти святкування Різдва й Ме­ланки. Вважається, що святкові дій­ства на Гуцульщині, як жодні інші, ві­дображають людські стосунки, й осо­бливо це відчувається саме у згадані свята, коли відвідують родичів, сусі­дів, друзів. Проект передбачає також прослуховування автентичного співу та музики, записаної у селі Космач. При цьому цікаво, що Гера Артемова народилася й мешкає в Києві, але перейнялася неповторним побутом Гуцульщини, зокрема села Космач, де давні традиції любовно збереже­ні й активно впливають на світогляд і моральні орієнтири селян. Гера Арте­мова переконана, що зимові свята в цьому краї – створена людьми казка, коли очікування дива перетворюєть­ся на його присутність.

10.01.2013

Тетяна МОРГУН, оглядач «ПВ»

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини