ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Він на сторожі коло їх поставив слово

 «Боже, вели­кий, єди­ний, нам Україну храни, волі і світу промінням Ти її осіни...» – піднесено й за­клично звучить гімн на вірш Олександра Конись­кого у виконанні Націо­нального академічного хору імені Г. Верьовки. Лу­нає на всіх високих дер­жавних урочистостях, хви­лює, надихає. Люди в залі одностайно підводяться, наче підхоплені одним по­риванням, одним світлим духом чудового тексту: «Дай йому волю, дай йому долю, дай доброго світу...» Всесвітньо відома нині «Молитва за Україну» на­прикінці 1990-х стала дру­гим державним гімном не­залежної України. Й це є вища нагорода авторам твору, один з яких знайшов місце в серцях і думах не надто широкого, на жаль, кола шанувальників.

А й справді: Олександр Якович Кониський (1836–1900) усе життя був люди­ною скромною, нікого не ображав, ліктями не відсу­вав, не претендував на «п’єдестальні» місця. По­важав у людях світлий ро­зум і здатність до повсяк­денної систематичної пра­ці на благо України, пода­ючи в цьому яскравий власний приклад. І врешті, поза сумнівом, довів, що зробив для рідної Батьків­щини більше, ніж хтось ін­ший. Письменник і поет, перекладач, видавець, пе­дагог, філолог, громад­ський діяч, він, приміром, у чотирьох рядках спроміг­ся сформулювати цілу про­граму, як ми тепер сказали б, соціально відповідаль­ного речника свого мудро­го знедоленого народу:

Покинь високії слова,

Візьмись за просте діло:

У нас робітників нема,

А ватажки нам надоїли.

Сам О. Кониський, влас­не, й був отим робітником на ниві українського про­світництва, письменства, що без нього важко собі уя­вити розвиток і духовні за­пити широкої української громади другої половини ХІХ століття у великій емо­ційній розвідці про вчено­го. І між іншим, за широ­тою й результативністю ді­яльності з О. Кониським порівнюють лише І. Фран­ка та Б. Грінченка.

Родина О. Кониського була хоч і дворянська, про­те зубожіла (народився на Чернігівщині), тож як сина «неімущих» його влашту­вали на прожиття в Черні­гівському сирітському домі. Навчався у тамтешній гімназії, але був виключе­ний за писання україн­ських віршів. У Ніжині за­кінчив дворянську повіто­ву школу, а на заваді одер­жання вищої освіти в тому ж Ніжині стали бідність і хвороба очей.

Тоді вирушив у мандри Чернігівщиною та Полтав­щиною, знайомився з жит­тям і побутом покріпаче­них селян, «вільних» коза­ків, духовних осіб, чинов­ників, земле-й душевлас­ників, бачив жорстокі пан­ські розправи, вчинені над селянами, читав забороне­ного Шевченка й іншу під­цензурну літературу.

Його запідозрили в на­лежності до нелегальної політичної організації, й почалися довгі роки аре­штів, заслання, пересліду­вань, стеження, принизли­вих обшуків. Хоч би де зго­дом не жив Кониський, на­віть у Галичині, він мусив друкувати свої твори під псевдонімами (Перебендя, Полтавець, Маруся К.), аби уникнути пильного імперсько-поліцейського ока. І поклав на це немало фізич­ного й душевного здоров’я. 40 насичених років свого життя О. Кониський писав і друкував статті на укра­їнські теми в російських та українських виданнях, від­кривав в Україні недільні школи й створював для них підручники, глибоко вивчав творчість Тараса Шевченка, написавши біо­графію Кобзаря, по сьогод­ні актуальну й затребува­ну, працював над хресто­матією української поезії, брав участь (і створював сам) у гуртках і товари­ствах, орієнтованих на про­світницьку – в широкому розумінні – роботу серед українства, послідовно й самовіддано робив усе, що міг, для української волі й культурного розвитку.

«ВОЗВЕЛИЧУ МАЛИХ ОТИХ РАБІВ НІМИХ!»

 Можливо, його при­родна доброта, влас­тивість завжди віри­ти в краще в людях і взагалі в життєустрої, органіч­не несприйняття граничних, радикальних дій – те, що не­змінно мало знайти відобра­ження в його поведінці, погля­дах і творах, – в одних сучас­ників викликало повагу, в ба­гатьох – нерозуміння, а в де­кого бажання критикувати. Навіть і сьогодні читаємо: «Змальовуючи тяжке станови­ще селянства, О. Кониський утім не закликає його до рево­люційної боротьби: на його думку, селу мають допомогти вчитель, фельдшер, лікар, до­брий поміщик-просвітник». Певно ж, легко через 100 й більше років вказати пальцем на історичний персонаж і до­рікнути йому наївністю. Про­те, переконана, О. Кониський був якраз із тих, хто менше кричав, а більше робив. І від­повідно до логіки характеру, він, як і, скажімо, Я. Корчак, за конкретних обставин не вага­ючись прийняв би смерть ра­зом із тими, хто був дорогий його серцю, – замученими рабством і безправністю зем­ляками, яких мріяв зробити грамотними й сильними, про яких писав і за яких молився. Недаремно прикметною ри­сою його авторського стилю в художніх творах є так звана «присутність»: він не змальо­вує, а майже завжди сам є учасником усіх подій.

 «...ЧИЯ СОВІСТЬ, КАК ЧИСТИЙ ХРУСТАЛЬ»

 Так завершується славетний твір Григорія Савича Сковороди «Всякому городу нрав і права». А водночас ця характеристика цілком стосується його власно­го життя, мандрів і тонких спо­стережень, мудрих афоризмів і трактатів, перейнятих філософсько-гуманістичним ясновидін­ням. Адже навіть лише тільки текст «Всякому городу...» вже відносить нас до Шевченково­го «Той мурує, той руйнує...», а далі, через товщу століть, і до нашого сьогодення, позначе­ного неминущою жадобою влади й грошей. Мабуть, люд­ство еволюціонує важко й по­вільно, через те в кожну епоху йому необхідні мудреці, які, подібно до Сковороди, вміють «впіймати й прибити цвяхами» наявну в суспільстві проблему. Його перший біограф писав: «Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса й риби, був за­вжди веселий, сильний, рухли­вий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий по­служити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розва­жав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав». Отаке «житіє». І його спосіб життя, погляди й твори мали величез­ний вплив на сучасників! А світ, що так і не впіймав Григорія Сковороду, отже, ще не заслу­жив на це...

Карпатська легенда

 Молодий кіноре­жисер Любомир Левицький шу­кає й готовий «продукувати» україн­ських зірок. Але переду­сім його цікавлять теми, сюжети з неодмінною прив’язкою саме до Украї­ни, до нашої землі і на­ших людей. І виявилося, що кілька років тому в Карпатах один сивий ді­дусь розповів йому старо­винну легенду, взявши з митця слово, що доведе цей сюжет до земляків. Тримаючи в собі отакий задум, Любомир випад­ково натрапив на біогра­фію М. Коцюбинського й передусім зауважив, що обидва вони народилися в один день. Далі думка полинула до повісті «Тіні забутих предків» та пара­джанівського фільму. І на­решті Левицький вирішив зняти за карпатською ле­гендою стрічку «Тіні неза­бутих предків». Фільм уже у виробництві, він буде «атмосферний», насиче­ний містикою, тим більше що знімальна група й сама бачила лісового духа – чугайстра. Відзняли й справжніх карпатських мольфарів. А ось акторів шукали довго, навіть коли почався репетиційний пе­ріод, ще не було головної героїні, хоча кастинг про­йшли понад 5 тис. претен­денток. Любомирові заки­дали, що, мовляв, то ве­ликий ризик – брати на головні ролі недосвідче­них акторів, потрібні зір­ки. «Кажу: так дайте мені молодих українських зі­рок, яким по 20 років, і я із задоволенням їх буду знімати!» – підсумовує режисер. Він перекона­ний: наших кінозірок тре­ба створювати ось такими проектами.

 МАЛЕНЬКА ВЕЛИКА ЛЮДИНА

 «От улыбки станет всем светлей...» У цьому впев­нений не лише крихітка-єнот з однойменного мультфільму, а й переду­сім автор цієї пісні, диво­вижно позитивна людина композитор Володимир Шаїнський, легенда сучас­ної музики. В. Шаїнський народився 12 грудня 1925 року й за понад піввіку творчості написав дитячу оперу, кілька мюзиклів, музику до відомих кіно­фільмів. Та вершин успіху й популярності досяг на пісенній ниві. Чимало пі­сень добре пам’ятаємо з прекрасних радянських мультфільмів – «Чебураш­ка», «Матуся для мамон­теняти», «Куди йде слоне­ня»… Зрештою, в доробку В. Шаїнського понад 300 широко відомих пісень, серед яких «Дрозды», «Через две зимы», «Про­пала собака», «Кузнечик», «Идет солдат по городу», «Облака» та багато-багато інших. І подобається ко­мусь чи ні, а ці пісні й сьогодні для багатьох лиша­ються улюбленими.

Володимир Шаїнський не має сумніву в тому, що він – справді щаслива люди­на. Спортивний, загарто­ваний, моложавий, він обожнює дружину Світла­ну, яка на 41 рік молодша за нього й «уміє варити український борщ та обе­рігає від усілякої напасті». Має двох синів і дочку, та­лановитих та цікавих по-своєму. Тож композитор з повним правом каже, що почувається набагато мо­лодше власного віку.

17.12.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини