СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Співаючи у терні

Передусім хотіла б нагадати рядки Бу­лата Окуджави – ві­доме наслідуван­ня середньовічного французького пое­та Франсуа Війона, поета гіпнотичного, «контраверсійного» й парадоксального.

Пока земля еще вертится,

пока еще ярок свет,

Господи, дай же ты каждому,

чего у него нет:

умному дай голову,

трусливому дай коня,

дай счастливому денег...

И не забудь про меня.

Пока Земля еще вертится, –

Господи, твоя власть! –

дай рвущемуся к власти

навластвоваться всласть,

дай передышку щедрому

хоть до исхода дня.

Каину дай раскаянье...

И не забудь про меня.

Господи мой Боже,

зеленоглазый мой!

Пока Земля еще вертится,

и это ей странно самой,

пока ей еще хватает

времени и огня,

дай же ты всем понемногу...

И не забудь про меня.

Отже, – «чого в ньо­го немає»... По суті, можна сміли­во припустити, що це розмова про людей з обмеженими – у широ­кому сенсі – можливостями: незаможні напівголодні старі, готові цілувати руки за пода­ну гривню; люди, розлучені з батьківщиною (недаремно українська діаспора повсяк­час демонструє яскравіші по­чуття до України); безробіт­ний, викинутий проти волі на манівці існування... А мрії ба­гатьох про владу та славу! Життя щедре на подібні при­клади. Проте є приклади наба­гато сильніші: це люди з обме­женими фізичними можливос­тями, які не лише не капіту­люють перед життям, а й стверджують і прикрашають його, живуть творчо, насиче­но, яскраво, на відміну від фі­зично здорових скептиків, пе­симістів, зневірених.

У 1990 році мені випало по­знайомитися з дуже гарним струнким чоловіком без обох рук. Тоді йому вже було шіст­десят. Славетний художник із Канади, знаний у всьому світі Микола Бідняк. Батько його – буковинець, мати – фінка. Малим хлопчиком батько привіз Миколу до сво­го рідного села Ленківці, а 1945-го, прагнучи уникнути заслання до Сибіру, родина виїхала до Німеччини. Там п’ятнадцятирічний юнак під час оранки підірвався на міні й втратив обидві руки. Трав­матична ампутація.

Молодечі мрії розвіяли­ся... Хлопець сидів перед чис­тим аркушем, стискаючи зу­бами олівець, і намагався за­писувати свої думки. Це було вкрай важко, літери розбіга­лися, тікали за край аркуша. Тоді він вирішив: стане ху­дожником. Не плачучи й не нарікаючи на долю, юнак ма­лював, малював, малював...

Повернувшися до Канади, Микола Бідняк закінчив Ін­ститут технології й мистецтв у Едмонтоні, коледж мис­тецтв у Торонто. Його було прийнято до Світової асоціа­ції митців, котрі малюють вустами й ногами (центр роз­ташований у Ліхтенштейні). Персональні виставки Мико­ли Бідняка вразили світову культурну громадськість, у тому числі українську. Його називали «генієм без рук». Бо крила, котрих позбувся сам, утілював у своїх пречудових картинах: акварелях, портре­тах, натюрмортах, іконописі – сповнених барв і світла, віри у незнищенність життя й Божої милості до кожної іс­тоти й кожної травинки. Його картини – воїстину пісня тор­жества любові, й передусім це незабутній образ прекрас­ної Батьківщини. Останні де­сять років його життя (помер Микола Бідняк 2000-го року й похований на Личаківському цвинтарі у Львові) були най­щасливішими: він одружив­ся зі співучою львів’янкою Марією Майчик, і взаємне ко­хання надихнуло митця на створення кращих праць, як-от «Ангел над Львовом», «Чорнобильська Богоматір», та пречудових жіночих обра­зів, кожен із яких нагадує його кохану дружину.

1995 року митця удостоєно ордена Ярослава Мудрого V ступеня за серію історичних картин і портретів: «Князь Да­нило Галицький», «Гетьман Іван Мазепа», «Довбуш», «Бит­ва під Крутами» та за цикл тво­рів з іконопису. Микола Бід­няк стає лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шев­ченка (хоч і був громадянином Канади та мріяв про україн­ське громадянство).

«Я не знаю, чи знайшов себе, але наблизився до того стану, в якому почуваюся вільним, розкутим, де опус­каю якісь інтелектуальні об­меження й входжу в емоцій­ну сферу, – цитувала Миколу Бідняка газета «Молодий бу­ковинець». – Я нічого не хочу нав’язувати своїми роботами, лише хочу прислуховуватися до навколишності, просіюва­ти її через мозок, висловлю­вати позитивне...»

Зверніть увагу – вислов­лювати позитивне! А як при­гадаєш хоча б ...надцять разів лихо пом’януту виставку «Українське тіло» в НаУКМА (та хіба лише цю?!), де експо­ненти мають обидві руки та голосніше за всіх волають про заборону цензури, то ми­моволі звернешся до вірша Окуджави, додавши прохан­ня до Всевишнього дати їм голову й душу.

Спадають на думку справ­жні життєві подвиги, скажі­мо, неперевершених цирко­вих артистів Левка Осинсько­го та Сандро Дадеша, наших паралімпійців чи мужніх земляків в інвалідних візках, котрі танцюють, мандрують, народжують дітей, створю­ють живописні шедеври. І пе­реконуєшся, що вони сильні­ші та прекрасніші за бага­тьох із нас, готових за всякої нагоди тремтіти й скиглити. Й що можливості кращих із них, за великим рахунком, – таки необмежені.

Тетяна МОРГУН

оглядач «ПВ»

 Унікальна виставка

 У  Києві в Національному музеї Тараса Шевченка наприкінці листопада відкрилася незвичайна експозиція картин сімнадця­ти художників – людей з об­меженими можливостями, котрі малюють, вишивають, тримаючи пензель або голку зубами чи ногами. Експонен­ти мешкають в Україні, а та­кож у близькому й далекому зарубіжжі. Виставку приуро­чено до десятиріччя Всеукра­їнської громадської організа­ції «Народна академія твор­чості інвалідів» та Міжнарод­ного дня інвалідів. Аналогів такої експозиції в Україні не­має. Організатори заходу по­ставили за мету привернути увагу громадськості до лю­дей, котрі гідні того, аби їхня мужність і любов до життя були оспівані. Атакож – від­шукати можливість підтрима­ти їх у майбутньому. Відвіду­вачі цієї виставки здебільшо­го плачуть – від замилування, повноти почуттів і вражень. Іодностайно зауважують: усі роботи – сонячні, позитивні...

 Запорізькі аматори святкують

Анатолій Черепєхін

завідувач відділу культурно-масової, спортивної роботи і оздоровлення Запорізької облпрофради

У Запоріжжі за ініціа­тиви голови ради директорів АТ«Мотор Січ», Героя України В’ячеслава Богус­лаєва та голови профспіл­кового комітету Михайла Труша відбулося свято з нагоди 80-річчя Палацу культури ім. Т. Г. Шевчен­ка АТ«Мотор Січ». Вітаю­чи присутніх, директор АТзі зв’язків з громадськіс­тю Анатолій Малиш за­значив, що колектив Па­лацу культури впродовж багаторічної творчої ді­яльності створював на­лежні умови для задово­лення культурних і духо­вних потреб працівників підприємства та членів їх­ніх родин. Тисячі моторо­будівників виховувались у самодіяльних колекти­вах, а нині, вже як батьки, вони приводять до Пала­цу культури своїх дітей, залучаючи їх до мисте­цтва.

Колектив Палацу культу­ри з ювілеєм привітали заступник міського голо­ви Юрій Каптюх і голова обласної ради профспі­лок Віктор Сластьон. Учасники художньої са­модіяльності та працівни­ки палацу отримали гра­моти від міської влади, ФПУта облпрофради. Ві­тальні слова виголосили також працівники облас­ного та міського управ­лінь культури, колеги. Було наголошено, що ба­гатожанровість, висока якість підготовки амато­рів, уміла навчально-творча робота, ретельний підхід до добору репер­туару, професіоналізм ке­рівників, копітка репети­ційна праця задля виро­щування талантів «з на­роду» є складовими успі­ху колективу.

Присутніх зачарував кон­церт колективів худож­ньої самодіяльності, шість із яких мають зван­ня «народний самодіяль­ний колектив профспілок України» і один – «зраз­ковий самодіяльний ко­лектив».

Глядачі насолоджували­ся виступами заслужено­го ансамблю танцю Украї­ни «Запорожець» (худож­ній керівник заслужений працівник культури Украї­ни Анатолій Кошель), зразкового хореографіч­ного ансамблю «Козача­та» (художній керівник Вікторія Ватман), народ­ного хору ветеранів «Мо­тор Січ» (художній керів­ник Володимир Косов), вокального ансамблю «Козаки-запорожці» (ху­дожній керівник Віктор Гнєдков), народного ан­самблю спортивно-бального танцю «Грація» (керівники Олена та Ан­дрій Книши), народної студії естрадного вокалу «Соната» (керівник Світ­лана Булюкіна), народно­го духового оркестру (керівник Анатолій Алек­сандров) та інших вико­навців.

Усе це разом із новими технологіями оформлен­ня сцени, професійною роботою ведучої створи­ло атмосферу захоплен­ня, радості й гордості за АТ«Мотор Січ».

До 150-річчя з дня народження

З ім’ям Бориса Грінченка

 УКиєві на вулиці Воровського, 18/2 розташований двоповерхо­вий будинок, котрому вже 110 ро­ків. Споруда пережила револю­цію, громадянську війну, окупа­цію під час Великої Вітчизняної, різні перебудови й переплануван­ня. Чула кроки й голоси багатьох видатних людей – і це окрема тема. А1972-го гостинно прийня­ла під своє склепіння Київський міський інститут удосконалення вчителів, на базі якого через бага­то років утворився Київський уні­верситет імені Бориса Грінченка.

Увиші діє науково-дослідна лабо­раторія грінченкознавства; її спів­робітники ревно та з любов’ю збирають матеріали, пов’язані з великим українським просвітите­лем, ученим, письменником, пе­дагогом, чиє ім’я має навчальний заклад. Ісаме тут, на вул. Воров­ського, 18/2, у згаданому старо­винному будинку, де нині міс­титься ректорат, силами педагогів і студентів відкрито музей видат­ного просвітителя та гуманіста. Апоруч, у скверику, – пам’ятник Борисові Грінченку, споруджений до 20-річчя незалежності України на кошти знову-таки студентів і викладачів університету та київ­ських освітян. Як писав «День», цей факт є повчальною демонстрацією людської поряд­ності, що увічнює пам’ять полум’яного патріота, чий вплив на становлення та розвиток украї­ністики важко переоцінити.

06.12.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини