Кіно поетичне й… політичне

Тема українського поетичного кіно (як і, зрозуміло, саме кіно) з чіт­кою періодичніс­тю постає не лише в нашому загальнокультурному про­сторі, зокрема у кінознавчих розвідках, що природно та нормально, а й у світовому. Недаремно Нью-Йорк нещо­давно із захватом дивився ретроспекцію українських кі­ношедеврів цього напряму.

Потішило міркування, ви­словлене у невеликому інтернет-повідомленні про кліп «Любов» з Анітою Цой, що його 2010-го зняв відомий український режисер, продю­сер і кліпмейкер Алан Бадо­єв: «Співачка стала головною героїнею притчі про кохання, втіленої в низці гарних візу­альних метафор у дусі укра­їнського поетичного кіно... Будучи східною жінкою, вона не визнає відкритої сек­суальності...» Аби художньо втілити всю повінь емоцій, режисер вдався до стилісти­ки, що притаманна поетич­ній кіномові, характерній для українського кінемато­графа. Оскільки Алан Бадоєв посилається на творчу мане­ру Сергія Параджанова, то й пригадаймо фільм «Тіні за­бутих предків», який із мо­менту появи й, мабуть, наза­вжди теж став предметом систематичного (і неоднозначного) трактування. При­наймні всеперемагаючу лю­бов гуцульських Ромео і Джу­льєти, «перекладену» на кі­номову зі сторінок безсмерт­ного твору Михайла Коцю­бинського, відтворено у філь­мі витончено, ніжно, благо­говійно, м’якими штрихами – й від цього вона ще більше хвилює.

Чи ні? І що ж робити нам, ни­нішнім, надто молодим, чиї ху­дожні засади й точки відліку здебільшого – прагматизм, на­туралізм, лобова атака, ди­намічність? Як оцінювати «уповільнену» кінопоезію з її безпосередністю й недо­мовленістю? Гадаю, – зняти капелюха перед поетичним кіно, що переконливо дове­ло такий аспект національ­ної ментальності, як мораль­ність і цнотливість. Це вро­джені та генетичні якості. І якщо говоримо про повер­нення до витоків, самопіз­нання та самоповаги, то ось вам і витоки.

Водночас у спробах рецеп­ції українського поетичного кіно справді високих аспек­тів знаходиш іще багато. Як на мене, особливо прикмет­ний у цьому сенсі фільм Лео­ніда Осики «Кам’яний хрест», знятий 1968 року за двома новелами Василя Сте­фаника; принципово у чорно-білому кольорі. Тут, як і в ін­ших фільмах поетичної тра­диції, превалюють усі скла­дові, що характеризують лише український етнос: це саме його земля, його строї, його мова, психологія, його гідність. І його величезний біль. Трагічний шлях голов­ного героя, Івана Дідуха, – починаючи зі сходження на гору (кадри, що вже стали хрестоматійними) і завершу­ючи сповненим туги моноло­гом на американському кон­тиненті («Ця земля не годна стільки народу вдержати...») – це, звісно, «доля людини», однак не в дусі шолоховсько-бондарчуківського драма­тизму (теж дуже сильного). Бо в другому випадку образ Андрія Соколова, поза сумні­вом, узагальнений: герой ві­йни, мужня, незламна радян­ська людина. А герой «Кам’яного хреста», так би мови­ти, мікромодель української Голгофи, що затяглася в часі, національного патріотизму, приреченості, мужності, пра­целюбності, суму, віри та зневіри водночас. Це було кіно «з натяком», кіно «проти течії». Між іншим, й сьогод­ні цей фільм є затребуваним! І збирає чимало захоплених рецензій.

Мимоволі думаєш: як же наважився геніальний, але, на жаль, не дуже прославле­ний в Україні режисер зняти такий фільм за радянської доби? Радше за все, посприя­ла так звана хрущовська від­лига. Проте в кожному ви­падку, як зауважила кінозна­вець Лариса Брюховецька, «українське поетичне кіно як мистецьке явище – це вияв чітко визначеного світогля­ду, що випливає із вкоріне­ності в рідну землю, котра годує людину...». Фільми ви­знаного фундатора поетич­ного кіно Олександра До­вженка, Юрія Іллєнка, Леніда Осики, Сергія Параджа­нова та ще за участі абсолют­них однодумців, художників-постановників Георгія та Сергія Якутовичів, котрі ро­зуміють людину й деталізу­ють українську атмосферу «на рівні фізичного болю», – це і є «портрет» народної пси­хології, категорично вписа­ної в рідне природне середовище й свідомо дистанці­йованої від «спільноти – ра­дянський народ» хоча б у мистецькому самовияві. Це і є свій стиль, свій погляд, своя естетика і своя мораль­ність. Тож і зрозуміло, що майстри українського пое­тичного кіно щоразу закла­дали до регламентованої за­гальнокультурної парадиг­ми радянських часів не лише світоглядно-естетичний, а й політичний конфлікт. Що бо­лісно відчув на собі, скажі­мо, режисер Василь Ілляшен­ко зі стрічкою «Перевірте свої годинники».

Інша річ – подобається чи не подобається комусь із нас таке кіно. Адже принаймні середнє та старше поколін­ня глядачів виховане на де­сятках радянських фільмів – яскравих, талановитих, не­забутніх, що теж закликали до вияву кращих людських якостей. І водночас були принципово інші щодо тем, образів, художнього мислен­ня, кіномови. Та якщо гово­рити про етичні й естетичні засади кінематографу, зо­крема національного, то зна­йти аналоги такої «адажій­ної» стилістики, такого па­тріотизму й такої пронизли­вої відвертості, як в україн­ському поетичному кіно, справді важко. Й те, що до нього звертаються знов і знов, промовисто свідчить, що справжні моральні цін­ності – незнищенні, і що людська душа в будь-якому кінці земної кулі, до переси­ту наївшися безсоромного індустріалізованого нібито мистецького продукту, рано чи пізно шукатиме щирості, незрадливості й чистоти.

 АМЕРИКАНЦІ ТА УКРАЇНСЬКЕ ПОЕТИЧНЕ КІНО

 У приміщенні автори­тетної культурної інсти­туції Нью-Йорка Лінкольн-Центрі з ініціати­ви його кіноспільноти відбувся показ ретро­спективи «Пізнаючи прекрасне: українське поетичне кіно». Глядачі переглянули фільми Олександра Довженка, Сергія Параджанова, Леоніда Осики, Юрія Іл­лєнка. «Ми покажемо кілька шедеврів україн­ського кіно, створеного в унікальному стилі «народного модерніз­му», котрий об’єднав традиційні українські теми та образи з есте­тичними інноваціями», – сказано в рецензії Лінкольн-Центру.

 

Далі – лише платина та діаманти...

Подружжя Логошів (Тетяна – гро­мадська діячка, голова правління благодійного фонду «Мистецька скарбниця» та Юрій – один із най­відоміших топ-менеджерів Украї­ни) знайоме нам як автор проекту «Коронація слова». Його було за­сновано ще 1999 року як міжна­родний конкурс романів і кіносценаріїв, а згодом «приєдналися» п’єси та пісенна лірика про кохання.

Цьогоріч згадані невтомні покро­вителі золотих пер запровадили нову нагороду – українську літера­турну відзнаку «Золоті письменни­ки України». Її надаватиме Міжна­родний благодійний фонд «Мис­тецька скарбниця» тим україн­ським письменникам-романістам, чиї книги побачили світ в Україні та за її межами від 2000 року і су­марний наклад яких становив по­над сто тисяч примірників.

Урешті-решт нинішніх переможців визначено (двадцять дві особи), й 24 листопада ц. р. проведено пер­шу урочисту церемонію нагоро­дження у Києві, в Гранд-готелі Fairmont.

До слова, як з’ясувалося, у зацікав­леної громадськості виникли запи­тання: чому лише романісти та чому оминули українських поетів?

 

 Романтик, інтелігент, поет

Ельдарові Рязанову виповнилося 85 ро­ків. Була певна іронія і в його долі: мріяв про мандрівки та моря, мав намір бути письмен­ником. Та випадковий трамвай відвіз юнака пря­місінько до ВДІКу. Іврешті-решт у ті часи і в тій країні, де кіно справді було найважливішим із мистецтв, режисер Ельдар Рязанов із першої спроби безпомилково знайшов шлях до глядаць­кого серця. Це був фільм 1957 року «Карнавальна ніч». Згодом знаковий – «Бережись автомобіля». Звісно, митець не лише комедіограф: варто згада­ти «Дорога Олено Сергіїв­но», «Передбачення», «Небеса обітовані», «Ан­дерсен»...

Вітаючи улюбленого Май­стра, колектив редакції «МК» написав: «Рязанов – людина-легенда, людина-реліквія, таких нині не роблять: неповторний автор, дивовижно легка й добра людина, стійкий олов’яний солдатик на знімальному майданчику і в житті. Його фільми – наша доля, факт біографії...»

Метрові притаманна до­рогоцінна та рідкісна якість – самоіронія. Від­так девізом свого життя він обрав слова Марка Твена: «Краще бути мо­лодим цуценям, аніж ста­рим райським птахом». Завжди молодий душею, він уміє любити й бути любимим, пише мудрі вірші (сумні та іронічні), знімає незабутні стрічки. Він живе. І, хочеться віри­ти, житиме й творитиме ще довго-довго.

І людей подивитись, і себе показати

На початку грудня в Москві має відбу­тися презентація унікального аль­бому «Інші люди. Гуцу­лія». Автор альбому, ман­дрівник і фотохудожник Юрій Білойван, справді вважає гуцулів іншими людьми й спеціально за­ради них цього літа здій­снив етноекспедицію в Карпати. Зняв фільм, упо­рядкував фотоальбом – і ось вони, яскраві пред­ставники стародавнього та загадкового україн­ського етносу, неповторні мешканці українських Карпат з їхньою говіркою, традиціями та звичаями, орнаментами, ремесла­ми і своїм «норовом»-характером. Вальбомі сучасні кольорові фото чергуються із старими світлинами, деяким із яких – не менш як сто ро­ків. Тож глядачеві цікаво порівняти: ось такий ви­гляд мали гуцули колись – і такі вони тепер.