Спідниця як символ мужності

Тетяна МОРГУН

оглядач «ПВ»

«Моє серце в верховині і душа моя/ Моя дума в верховині соколом буя/ Моя мрія в гори лине наздогін вітрам/ Моє серце в верховині, де б не був я сам» (переклад Миколи Лукаша), – так пи­сав великий шотландський поет Роберт Бернс про свою батьківщину – Шотландію. Мальовничий, чарівний край, насичений романти­кою, таїною, стародавніми казками, непорушними звичаями й традиціями. І якщо повести мову про Шотландію саме в такому, етнографічному, ключі, то перша ж асоціація безпо­милково намалює в уяві чоловіка в піджаку й кар­татій спідниці. Правильно! Кілт (спідниця) – традицій­ний одяг шотландців.

Назагал існує не один, а два види кілтів: великий і малий. Великий кілт нага­дує римську тогу, а малий – це, власне, та спідниця, що відома всьому світові. Біля колін його закріплю­ють спеціальною декора­тивною булавкою. Пасок, як і на великому кілті, ли­шається обов’язковою де­таллю, на нього навішуєть­ся шкіряний гаманець – споран, який, зі свого боку, теж убезпечує спідницю від надмірного «колихання».

Ну й, звичайно, довершу­ють образ довгі, до колін, шкарпетки, картаті або од­ноколірні. Вони тримають­ся на нозі завдяки дуже довгим підв’язкам із кити­цями, що їх намотують навколо ноги приблизно так само, як російські лапті.

Самі шотландці переко­нані, що ця традиція просто-таки прадавня й на підтвердження розповіда­ють, що в одному з гір­ських поселень лежить ка­мінь, на якому є зображен­ня людини в кілті. Далі з гордістю додають, що, на думку вчених, цьому ма­люнку півтори тисячі ро­ків. Щоправда, ніхто не за­перечує, що попервах спід­ниці носили лише горяни, адже в горах такий одяг на­багато практичніший за штани: в ньому зручно ру­хатися, а вночі він стає теплою ковдрою! Та пізніше «подоляни» вирішили й собі віддати перевагу кіл­там: надто вже мужній ви­гляд мали жителі гір, коли спускалися в долини, аби порозважатися. Зрештою, на самому початку серед­ньовіччя кілт офіційно став національним шот­ландським убранням. Тка­нину для пошиття кілтів (тартан) виготовляли з ове­чої шерсті, далі фарбували її, використовуючи рослин­ні барвники. А оскільки в різних місцях переважали певні рослини, то й різни­лися кольори кілтів, тому легко було зрозуміти, з якої місцевості володар спідниці, до якого клану належить. До речі, кіль­кість кольорів кілту про­мовляла не лише про місце проживання людини, а й її суспільний стан. Якщо кілт мав лише один колір – це слуга, два – фермер, три кольори – офіцер, п’ять – воєначальник, шість – поет, сім – вождь.

Проте коли 1746 року Шотландія втратила свою незалежність, британська королева заборонила най­дорожче для цього народу: давню гельську мову, кла­ни, носіння кілтів та гру на волин­ках. І цікаво, що у відродженні національного вбрання чималу роль відіграв Ро­берт Бернс, ве­ликий шотланд­ський поет-романтик і вели­кий патріот. У своїх віршах він оспівував традиційний одяг, сам дуже любив його носи­ти. А оскільки Бернс був на батьківщині зна­ним, улюбленим і високоавторитет­ним, то чимало його співвітчизників почали наслідувати цей при­клад і ревно відшукува­ли в бабусиних скри­нях дідові кілти. На жаль, багато дета­лей забулося, та згодом втрачене мистецтво виготовлення національного одягу, хоч і поволі, але було поновле­не. Вагоме слово на під­тримку народних традицій сказав і Голівуд, присвя­тивши «шотландській темі» кілька помітних стрі­чок («Хоробре серце» з Ме­лом Гібсоном та ін.).

Зрештою, шотландці-чоловіки й не потребують особливої підтримки, бо переконані, що спідниця-кілт саме й «робить» справжнього чоловіка. А жінки навіть перевершили їх, бо вважають, що кілт якнайкраще підкреслює мужність та привабливість протилежної статі. Іншим народам в інших країнах така мода часто здається дивною, не надто дореч­ною, та разом із тим багато хто визнає, що шотландці справді мають мужній та гарний вигляд у своєму не­звичайному вбранні.

 А Я В БАТЬКА ОДИН СИН!

Шотландія дуже мала за розміром, і через це тут постійно спалахува­ли війни за землю. Аби вижити, шотландці об’єднувалися в клани. Клан – група родин, які мають однакове пріз­вище й одного предка. До речі, поширене в усьому світі прізвище МакДональд означає «діти Дональда» (мак – син), засновника од­ного з наймогутніших кланів.

Під час бойових зма­гань кольори кілту до­помагали визначити, хто до якої місцини та якого клану належить. Проте крім кілтів, були ще й інші кланові від­мінності. Скажімо, фа­мільні девізи: «Пере­мога або смерть!» МакЛугаллів, «Ось вам шматок м’яса, собачі діти!» Камерунів, «Те­пер або ніколи!» Мак­Мілланів.

До того ж, відмінності існували і в беретах, які, за звичаєм, при­крашали рослинами. МакКензі носили гілоч­ки падуба (гостролис­та), МакДугали – квіти вереску, Кемпбели – білий мірт.

 Три батьківщини Чингісхана

 То де ж народилася «людина другого ти­сячоліття», якою його визнала інтелекту­альна Європа й чиє ім’я в східних країнах шанують дедалі більше? Приміром, у Монголії нині просто-таки культивують цю легендар­ну особистість: повсюдно з’являються пам’ятники, аж до 40-метрового, тиражу­ються портрети. На тугри­ках втілено портрет батька-засновника, цей же «світ­лий образ» прикрашає гір­ські схили навколо Улан-Батора. Подейкують, що до 800-ліття з дня смерті Чин­гісхана Монгольську Респу­бліку можуть перейменува­ти на Чингізленд.

Сьогодні відразу кілька на­родів прагнуть ідентифіку­вати себе з великим ханом та відшукати його могилу, яка, за заповітом, схована саме на батьківщині. Вважа­ється, хто її знайде, наза­вжди матиме військову уда­чу. Акрім того, в похованні, за переказами, стільки зо­лота, скільки не має жоден швейцарський банк. За му­сульманськими джерелами, Темуджин (Чингісхан) наро­дився десь у степах понад річкою Онон, а отже, побли­зу російського населеного пункту Нижній Цасучей Чи­тинської області. Однак і в самій Монголії є два посе­лення, що претендують на ту саму славу: Дадал сомон та Біндер сомон, причому останнє теж у долині Онону. Цікаво, що в кожному з трьох поселень є гора Де­люн болдок, біля якої, за Сокровенним Сказанням Монголів, народився Чин­гісхан. Амісцеві історики знаходять чимало підтвер­джень кожної з версій!

ДИВО ЗОЛОТОГО КАМЕНЯ