Велика Соломія і дещо «в дужках»
Нині, в період святкування
140-річчя з дня народження й 60-річчя з дня смерті геніальної української співачки
Соломії Крушельницької, а втім, і рік тому, й позаторік, і ще раніше – всі причетні
до цієї теми й усі зацікавлені знову й знову згадують її біографію, вишукують
портрети та документи, пишаються львівською музейною експозицією, пишуть книжки
тощо. Загалом матеріалів про життя й творчість Соломії Амвросіївни тепер безліч,
плюс створено низку документальних фільмів, тож, як мовиться, долучайся – не
хочу.
Але ж усе й завжди з чогось починається. Так само з чогось,
а точніше, – «з когось» починалися й широкі нинішні знання наших сучасників про
велику землячку. Zaxid.net називає їх у хронологічному порядку: «львівський мистецтвознавець
Іван Деркач (автор видання 1956 року «Славетна співачка. Спогади й статті про Соломію
Крушельницьку») та музикознавець із Києва Михайло Головащенко».
І все ж пальма першості у вітчизняному соломієзнавстві належить
видатному музикознавцю й дослідникові, заслуженому діячеві мистецтв України Михайлу
Головащенку. Фактично саме його невтомна багаторічна праця, особисті знайомства
із сучасниками співачки, поїздки, широке листування з десятками й сотнями митців,
офіційних осіб, із театрами, музеями, муніципалітетами, бібліотеками тощо в десятках
країн дали той неоціненний фонд-скарб спогадів, документів, світлин, листування,
що склали раритетний нині двотомник «Соломія Крушельницька. Спогади. Матеріали.
Листування» (1978–1979) й, мов спалах одкровення, подали українському народові
правдивий та повноцінний образ величної Соломії. Саме особистий архів Михайла
Івановича, подарований Музично-меморіальному музею Соломії Крушельницької у Львові,
склав основу цієї експозиції. Дуже хочеться, аби його заслуги перед Україною,
зокрема й у цьому контексті, згадувалися й нагадувалися частіше. Якщо говорити про
згаданий zaxid.net роман-біографію співачки авторства В. Врублевської, то він
містить таку кількість фактологічних помилок і перекручень, що вважати книжку серйозним
джерелом, мабуть, не варто. До речі, я знаю ще одного новітнього автора, котрий
цілком серйозно прагнув дослідити, чи завинила Соломія в душевній хворобі молодшої
сестри Нусі (Ганни). Все це (включно з неточностями у фільмі Олега Фіалка «Повернення
Баттерфляй»), гадаю, зайве й лише затьмарює світлу, чисту та величну постать високоморальної,
інтелігентної й шляхетної людини, унікальної, неперевершеної співачки, якій вклонявся
й аплодував увесь музичний світ.
Дещо розчарував і двохвилинний репортаж 5-го каналу ТБ «У Львові
відзначають 140-річчя Соломії Крушельницької» з приміщення Музично-меморіального
музею. Хронометраж – крихітний, але автор сюжету примудрилася двічі назвати Крушельницьку
«тендітною українкою» (звідки таке означення?), двічі подати фрагмент запису
арії Чіо-Чіо-сан з опери Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй», причому вдруге – після
слів «тендітна українка чи не найкраще виконувала опери Вагнера, які вимагали сильного
голосу та виняткової майстерності». Нарешті, оператор надовго (стосовно того ж
хронометражу) сфокусував увагу телеглядача на портреті співачки, що справді є окрасою
музейної експозиції. Його автор – художник Богдан Сойка, проте в репортажі про
це ані слова. Журналістка й оператор тут вочевидь «розійшлися», як часом посередній
співак «розходиться» з оркестром. Тим часом відомо, що точність у фактах, датах,
назвах – найголовніша чеснота дослідника.
«В житті є щось краще...»
Загалом ця оповідь – з історії незвичайних пам’ятників, які
виникають, як правило, невипадково й недаремно. Хто не знав і хто з нас не любив
чудового українського театрального й кіноактора Миколу Яковченка?! Актора здебільшого
комедійного, який, проте, вмів сягати вершин чистопробного драматизму. Назагал
це незабутній Сірко, батько Проні Прокопівни («За двома зайцями»): «Ви, Секлето
Пилипівно, што-то одно, а ми – што-то другое», кумедний і зловісний Довгоносик
(«Встепах України»): «Ив дальний путь на долгие года...» або «міщанин у дворянстві»
Мартин Боруля: «Бо-руля чи Бе-руля?» Десятки ролей у театрі й кіно; кожна – незабутня.
Актор пішов з життя майже сорок років тому, та його досі пам’ятають.
У 2000 році, до сторіччя з дня народження народного артиста
України Миколи Яковченка, йому встановлено цікавий пам’ятник у скверику біля театру
імені Івана Франка: на бронзовій лаві вільно, невимушено сидить-відпочиває Микола
Федорович, тримає в руці згорнуту газету, біля його ніг – улюбленець, такса Фан-Фан.
Скульпторам (Володимир і Олексій Чепелики) вдалося ідеально відтворити риси та
вираз обличчя актора й так використати простір і пропорції, що вся скульптурна
група сприймається, мов жива, і лише підійшовши впритул, переконуєшся, що це пам’ятник.
Майже аналогічний встановлено в рідному місті актора – Прилуках
на Чернігівщині. Про це подбав меценат Юрій Коптєв, родом прилучанин, котрий не
забуває батьківщину. «...Моїм землякам хотів показати, що в житті є щось краще,
і за ним не потрібно далеко їздити», – зауважив він свого часу.
«Усього» п’ятсот тисяч
ієрогліфів
Очікуючи на вердикт Нобелівського комітету з літератури, світова
читацька громадськість, звісно ж, не сумнівалася, що лауреатом стане славетний,
визнаний у світі японський письменник Харукі Муракамі: інтриги начебто й не було.
Аж ні! Літературну Нобелівську премію 2012 року з формулюванням «За запаморочливий
реалізм» дістав китайський прозаїк Мо Янь (справжнє ім’я Гуань Моє). Айого літературний
псевдонім буквально перекладається як «Мовчи». Мо Янь є автором 11 романів і понад
70 оповідань, із яких найвідоміші твори – «Червоний гаолян» (за романом знято художній
фільм) та «Країна вина». ВІнтернеті вже можна прочитати уривки з роману «Цзюго»
(«Країна вина») у російськомовному перекладі Ігоря Єгорова.
Леонардо й цікавий прототип
Створюючи свій шедевр
«Таємна вечеря», Леонардо да Вінчі достатньо легко подолав таку складність, як
мистецтво зображення антиподів, тобто Добра (образ Ісуса Христа) й Зла (зрадник
Іуда). Христос на картині сидить ніби вище за інших, в ореолі світла – й це підкреслює
його високі духовні засади, а водночас і від’єднаність від учнів, іще не готових
до таких висот. Іуда ж затемнений, психологічно відділений від решти учасників
трапези, наче з вічною печаткою провини... Але найбільше вражає те, що, як виявилося,
Христос та Іуда написані з однієї людини!
...Якось, шукаючи відповідні моделі для картини, Леонардо звернув
увагу на одного хориста й запросив його до майстерні позувати для образу Христа.
Аот знайти «Іуду» довго не вдавалося. Після тривалих пошуків Майстрові трапився
брудний та обірваний чоловік, котрий лежав у стічній канаві. Його притягли до собору,
поставили на ноги – й художник втілив на полотні всі вади й пороки, які «прочитав»
на обличчі жебрака. Коли ж той нарешті прийшов до тями й побачив намальоване,
то злякано вигукнув: «Явже бачив цю картину раніше!» Він пояснив, що три роки
тому, коли він співав у хорі й життя його було сповнене кращих мрій, «якийсь художник»
написав із нього Христа.
19.11.2012
Тетяна МОРГУН, оглядач «ПВ»
|
