СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

За пультом і в кулуарах

Кожен журналіст зі стажем у запасі неодмінно має десятки спогадів, аналогій, ремінісценцій. Можливо, щось таке, до чого хотілося б поверну­тися. Отак я щиро зраділа інтерв’ю видатного диригента Романа Кофмана на сайті Політ.ua, тому що давно захоплююся цим прекрасним музикантом і неординарною людиною, а свого часу неодноразово зустрічалася з ним і, зви­чайно, писала про маестро. Навіть маю по­даровану ним авторську поетичну збірку.

 Інформаційним приво­дом для згаданої зустрі­чі Галини Любчич із Ро­маном Кофманом вия­вилося перевидання його книги «100 непотріб­них порад молодим дири­гентам», що її було пред­ставлено у Львові на верес­невому Форумі видавців.

Те, що книгу перевида­но, багато про що гово­рить. Хоча, судячи з назви, назвати її серйозною ніби­то важко. Але ж треба зна­ти маестро Кофмана, його особливу вдачу, парадок­сальність мислення, мане­ру з неперевершеною іро­нією ставитися до життя й життєвих ситуацій, його самоіронію до себе, здат­ність відбутися щемним жартом там, де варто роз­плакатись.

У всьому цьому – му­дрість людини, чиїй душі, певно, кілька тисяч років... Коли просиш його поясни­ти якусь доволі складну річ чи психологічну колізію тощо, Роман Кофман зазви­чай відповідає цілком у своєму стилі: «Все дуже просто...» – і пояснює справ­ді просто, акцентуючи най­людяніший спосіб розв’язання ситуації. Тож пе­ред тим, як спробувати ро­зібратися, що то за «непо­трібні поради» молодим диригентам, варто, мабуть, звернутися до постаті само­го автора, до його мисте­цтва і його преференцій. Це справляє враження.

Отже, Роман Кофман – диригент, скрипаль, педа­гог, поет, прозаїк, заслуже­ний діяч мистецтв України, народний артист України, професор Національної му­зичної академії України ім. П. Чайковського, «Люди­на року» (1999) в Україні в галузі мистецтва, головний диригент симфонічного ор­кестру Національної філар­монії України та Київсько­го камерного оркестру. Маг­нетично привабливий мае­стро. Стриманий і прияз­ний. Мистецтвом своїм під­корив увесь світ і власну вітчизну.

Він – корінний киянин, щоправда, у першому поко­лінні, його батьки – сіль­ські люди. «Вони не здобу­ли ніякої освіти, – розпові­дав мені маестро, – але рід­ко коли зустрінеш таких висококультурних людей, якими були мої батьки». Першим його інструмен­том (і фахом) була скрипка, хоча попервах пручався й грав, як сам каже, «з-під палки». Перемогла, як не дивно, не так любов до му­зики, як безмежна повага до педагога, захоплення ним. А ще – перша закоха­ність. І скрипка Кофмана заспівала, задзвеніла так, ніби не існувало ні техніч­них складнощів, ні пере­шкод на шляху до тонко­щів нюансування й почут­тєвого самовияву. А дири­гентом він став, працюючи в ансамблі славнозвісного Павла Вірського, несподі­вано для себе перемігши в конкурсі на місце другого диригента. Невдовзі (1966 рік) колектив вирушив на гастролі до США, де під орудою «другого диригента» звучали спочатку кілька номе­рів програми, потім – відділення й нарешті цілі концерти.

Із різних причин життя Романа Кофмана склалося так, що він працює з чис­ленними оркестрами в різ­них країнах. І не було жод­ного випадку, щоб маестро, продиригувавши якусь про­граму, не дістав від колек­тиву запрошення попрацю­вати з ним удруге, втретє, вчетверте... У деяких орке­страх працює постійно.

Одного разу, ще 1986 року, Кофман спробував до­слідити психологію стосун­ків диригента з оркестром, написавши книжку «Вихо­вання диригента. Психоло­гічні особливості». Тоді психології диригування не приділялося належної ува­ги, й праця маестро, видана «Музичною Україною», ро­зійшлася вмить. А він, як сам каже, «всівся на улю­бленого коника й далі, ма­ючи розкішну можливість займатися зі студентами, усе перевіряв на практиці. І ось вирішив написати «100 непотрібних порад...». Головна порада – викорис­товувати найменшу мож­ливість диригування жи­вим звучанням. Тобто ко­лективом музикантів.

Чому така «грайлива» назва? Тому що він не ви­знає німбів і знаходить таку мову (у цьому разі лі­тературну), котра нікого не ображає й зрозуміла кож­ному. А в чому полягає його секрет дивовижного єднання з оркестром, музи­кантами? Колись він ска­зав мені: «Головна причина – я колишній музикант, прийшов за диригентський пульт ізсередини оркестру. Друга – я не піаніст, не тео­ретик, не композитор, який раптом починає диригува­ти й засвоює це мистецтво з книжок...» Насправді таке пояснення, звісно ж, тільки «вершки», у ньому магне­тизм і неймовірно склад­ний спектр відчуттів, і без­помилкове відчуття най­більш правильного колек­тивного музикування, і тлумачення музики як джерела почуттів, а не роз­думів, яких не навчить жодна консерваторія.

 РЕПЕТИЦІЯ ОРКЕСТРУ

Вам ніколи не спадало на думку, навіщо взагалі по­трібен диригент? Адже перед кожним музикантом стоять ноти і кожен знає свою партію. Ви навіть не уявляєте, яка какофонія почала б різати ваші вуха, якби не було за пультом людини з батутою, якби не було цього концентруючого, надихаючого, темпера­ментного начала. Але й тут є своє тонкощі. Роман Кофман справедливо зауважує, що «процес музику­вання, надто диригування, не розшифровується, не перекладається на інші мови – ні на мову кінемато­графа, ані літератури.... Через неможливість переве­дення у формули, образи, змалювання. Диригування багато в чому таїнство. Не хочу напускати туману й робити багатозначний вираз обличчя, однак це про­цес дуже інтимних стосунків між тим, хто диригує, й музикантами. Запитайте в будь-якого музиканта, найобізнанішого, найдосвідченішого, у чому поля­гає процес диригування? Чому ви слухаєтесь одного диригента, граючи певну симфонію? І, граючи ту саму симфонію, за іншим диригентом ви не йдете з таким самим бажанням і такою ж віддачею? Він не зможе пояснити».

 СВІТИТЬ ЗНАЙОМА ЗІРКА...

 До тридцятиріччя з дня смерті (серпень 1982-го) незабутньої співачки Анни Герман з’явилося чимало публікацій про неї – пам’ятні епізоди, аналітика, спогади...

 Зрештою і телесеріал «Анна Герман», котрий, згідно із рейтингами, дуже сподо­бався українським гляда­чам. За сюжетом актриса, виконавиця головної ролі, мала наспівувати уривки з композицій видатної співач­ки, але голос жодної з вока­лісток навіть близько не на­ближався до своєрідного й неповторного тембру Анни Герман. Та все ж таки зна­йшлася майже ідеальна ви­конавиця – солістка Одесь­кої філармонії Владислава Вдовиченко. Вона навіть зо­вні схожа на обожнювану нею Анну Герман, співала її пісні з дев’яти років, збира­ла фотографії. Між ними й справді існує якийсь містич­ний зв’язок. Напередодні того дня, коли Владислава мала остаточно відповісти авторам серіалу (не наважу­валася погодитись), їй при­снилася сама Анна Герман. Ніби благословила.

Під час концерту україн­ської співачки в Чернівцях із нею познайомився чоло­вік Герман – Збігнев Тухоль­ський. «Пані, ваш голос та­кий схожий на голос моєї Анечки», – сказав він. Зго­дом, зустрівшись у Варшаві, пан Тухольський подарував Владиславі Вдовиченко ро­динну коштовність – бурш­тинову брошку, котру носи­ли всі жінки в родині, у тому числі сама Анна. Відтоді Владислава завжди вдягає прикрасу на концертні сук­ні. Якось брошка Анни Гер­ман врятувала їй життя під час страшної ДТП, де по­страждало кілька машин і багато людей. «Усі машини – вщент, крім нашої, на мені й водієві – ні подряпинки. Весь цей час я тримала в ру­ках сумочку, де лежав мій талісман. Він і врятував мене», – переконана Вла­дислава Вдовиченко.

 «РОЯЛЬ У КУЩАХ»

 Столиця не втомлюється тішити киян і гос­тей міста незвичайними пам’ятниками.

 Це схоже на радісний сплеск звільненого творчого мис­лення, таке собі боріння з «ідолами» монументальної образотворчості, котрі тис­нули на людину, примушую­чи її почуватися маленьким, незахищеним і ницим «гвин­тиком» могутньої соціаліс­тичної машини. На жаль.

Зовсім по-іншому тепер. Нові пам’ятники й інсталяції максимально наближені до людини, до її переваг і нахи­лів, апелюють до побутових чи ідеальних почуттів і спо­гадів. До речі, чи бачили ви кумедний пам’ятник кав­ничці Володимира Білоко­ня, що постав у провулку Та­раса Шевченка? А згодом іще одне диво: білий рояль просто на вулиці (Богдана Хмельницького), можна ска­зати – «у кущах». Приміром: ідеш (чи їдеш) у напрямі ву­лиці Миколи Пирогова, аж раптом – розкішний білий рояль! Кияни у захваті!

Звісно, це інструмент умов­ний. Хоча й незвичайний, інтерактивний. Усередині рояля вміщено детектор руху, вмонтовано колонки, й коли підходиш ближче, то звучить фрагмент із твору Фредеріка Шопена.

Автор незвичайного пам’ятника – відомий київ­ський «вуличний» скульптор Костянтин Скретуцький. Він опановує і, як бачимо, успішно – нові технології.

Чому саме Шопен? Непода­лік розташоване Консуль­ство Республіки Польща, ще ближче – музична шко­ла № 32, котра відтепер ма­тиме ім’я геніального поль­ського композитора, 200-річчя із дня народження якого позаторік відзначила вся світова спільнота.

10.10.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини