СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«Антоніо Гауді – наше все»

 Хоч би скільки не писали захоплених рядків про «будинок з химерами» київського архітектора Владислава Городецького, краще прийти сюди й подивитися. А подивившись – подивуватися. На­справді цей «замок казкових істот», цей стиль – модерн на зрізі ХIХ і ХХ століть – плід натхнен­ня генія каталонського скульптора та архітек­тора Антоніо Гауді (1852–1926). «Відлюдника з Барселони».

 Утім, стиль Гауді у суто модерніст­ські рамки (та й у будь-які інші) не вміщується: він поряд, але живе за своїми правилами. Справедливо помічено, що для того, аби зрозуміти незвичайність і щедрість генія Гауді, жит­тєздатність започаткова­ного ним стилю, слід зану­ритися передусім в історію каталонської землі (зокре­ма її столиці): тут упро­довж багатьох століть змі­шувалися народи, і куль­тури Сходу й Заходу зли­лися у витончено-складний сплав.

Сьогодні мешканці Бар­селони, як і завжди, повто­рюють: «Гауді – це наше все!» І не випадково: він – справжній гігант, що ніби вийшов з епохи Відро­дження, тримаючи за руки да Вінчі й Мікеланджело. Яскраві та темпераментні каталонці, які вважають себе принципово відмінни­ми від іспанців(!), із пов-ним правом пишаються своєю Барселоною – осе­реддям неперевершених, химерних, чарівних, на­тхненних і надихаючих, незвичних і незвичайних архітектурних шедеврів, створених великим будів­ничим.

Як писав свого часу Єгор Ларичев, вся планета не втомлюється захоплю­ватися архітектурними «вибухами» Гауді, про ньо­го написано сотні книжок і дисертацій. Тим часом каталонець народився у простій селянській родині й ніколи в житті не мав ані сім’ї та власного будинку, ні мистецьких амбіцій, ні надмірних запитів. І лише один костюм – на довгі роки й десятиліття.

Із дитинства він уже був вимушеним відлюдником – через ревматизм. Багато ходив, придивлявся до до­вкілля, запам’ятовував створені природою форми, шукав натхнення у квітці й вигинах джерела, у зморшках суворих скель. І недаремно свої архітектур­ні твори називав «органіч­ними конструкціями». На­загал то були божевільні кам’яні примхи, абсолют­но не схожі на звичні пря­мокутні будівельні об’єми.

Антоніо закінчив архі­тектурне училище в Барсе­лоні, і на випускному іспи­ті один із професорів ска­зав: «Гауді або божевіль­ний, або геній». Зрештою столиця рідної провінції стала для нього й домів­кою, і творчою лабораторі­єю, що й дозволило зроби­ти рідну Барселону непо­вторною.

Стіни, дахи, вікна, двері викривлюються, вигина­ються, його будівлі нага­дують рослини, звірів чи птахів, скелі. Його не­втримна фантазія завжди поєднувалася з тонким ма­тематичним розрахунком, умінням експериментува­ти з новітніми будівельни­ми матеріалами. Розпочи­наючи будівництво, Гауді не мав готових креслень: вважав кожен будинок жи­вою істотою, якій потрібен простір для зростання.

Звісно, такі роботи на­пружували, а часом і від­штовхували людей із кон­сервативними поглядами. Втім, майстру пощастило зустріти людину, котра не лише поділяла його сміли­ві погляди й наміри, а й охоче спонсорувала їх. Ві­домий промисловець, ес­тет і меценат граф Еусебіо Гуель був у захваті від ро­боти архітектора – Каса Ві­сенс (будинок Вісенса), котра нагадувала палаци, змальовані у «Тисячі і од­ній ночі». Для свого друга й спонсора Гауді створив так звані павільйони, місь­кий маєток і нарешті – ча­рівний парк Гуель із голов­ною пам’яткою: лавою-змією, що вважається пам’ятником нескінчен­ності з дивовижними знаками-символами.

Серед інших архітек­турних чудес Гауді можна назвати будинок Батло (Каса Батло), ніби вдягну­тий у мозаїку-луску, що змінює колір залежно від освітлення. Або широко відомий будинок Міла, який у Барселоні назива­ють «Ла Педрера» («Каме­ноломня»). Це найдиво­вижніший житловий буди­нок у Барселоні. А може, й у світі. Сальвадор Далі (теж барселонець) якось зауважив, що ця будівля скидається на зім’яті штормові хвилі.

Антоніо Гауді був лю­диною дуже релігійною і над усе мріяв будувати храми. Так, кам’яної плоті набула ще одна незвичай­на мистецька фантазія ар­хітектора – собор Святого Сімейства (Саграда да Фа­міліа, фактично перепові­даний у камені та бетоні Новий Заповіт), що в плані має вигляд латинського хреста. Гауді віддав цій величній споруді 43 роки життя. Жив на будівни­цтві, харчувався абияк, не брав ані копійки за свою працю – все віддавав на бу­дівництво собору: майстер прирік себе на добровільне чернецтво. Загадкою ли­шається те, що собор дони­ні не добудовано. Жоден барселонець, навіть дуже сивий, не пригадає часу, щоб біля храму не було ри­штувань. Кажуть, то був таємний задум Гауді – ві­чне будівництво собору. І, до речі, єдина програма, здатна зробити розрахун­ки для його продовження, – це програма НАСА, яка розраховує траєкторію космічних польотів.

За рішенням ЮНЕСКО, низку робіт Антоніо Гауді оголошено надбанням людства.

 ...І ПІШОВ У НЕБО

7  червня 1926 року в Барселоні було урочисто пу­щено перший трамвай. Лунав оркестр, проголо­шували промови, а вже через кіль­ка годин трамвай «знайшов» свою першу жертву: по­гано вдягненого старого без доку­ментів, на вигляд – жебрака. Старий помер у лікарні Святого Хреста поблизу собору Саграда да Фаміліа. І його мало не поховали у за­гальній могилі, аж раптом якась жінка впізнала небіжчика. Барселона здригнулася! Адже ним виявився геніальний фундатор стилю модерн, творець архітектурного обличчя каталонської столиці, гордість Іспанії Антоніо Гауді. Зреш­тою Гауді поховали в його соборі, під склепінням арок із пе­реплетених «гілок» колон.

 ДОЛИНА ПРИВИДІВ

 На західному схилі кримської гори Демерджи (що в перекладі означає «коваль») є дивне скуп­чення скель, яким вітер упро­довж тисячоліть дбайливо на­давав незвичайних химерних форм. І досяг-таки своєрідних вершин в «образотворчості», бо ж ці скелі дістали назву Долина Привидів.

У кам’яних глибах можна роз­пізнати й голову воїна, і жабу, і навіть «портрет Єльцина». За римською легендою, колись на горі жив дуже злий коваль, яко­го всі навкруги боялися. Якось він захопив у полон гарну дів­чину. Намагаючись втекти від лиходія, вона перечепилася че­рез камінь, упала й загинула. Бог гори розлютився й зсунув із вершини величезні валуни, що, покотившися вниз, знищили все живе.

Утім «кам’яний хаос» у Долині Привидів зберігає пам’ять і про позитивне, приміром, про зйомки у тутешніх місцях філь­му «Кавказька полонянка». Се­ред туристів найпопулярнішим місцем для фотографування є камінь, на якому Наталія Вар­лей танцювала під «Где-то на бе­лом свете...». До слова, цей ка­мінь заввишки близько двох метрів, тож видертися на нього було б неможливо, якби не за­вбачливо приставлені сходи. Але найбільш впізнаване місце зйомок – славетний «горіх Ні­куліна» під Демерджи. На ньому сидів його герой і влучно кидав горіхами в Шурика. Дерево дуже старе, йому не менш як 600 років. Колись поряд із ним у гирлі Долини Привидів діяв середньовічний грецький мо­настир.

Вузенькою стежкою можна зій­ти на майданчик біля самісінь­кої вершини Демерджи й поми­луватися чудовим краєвидом: сонячні промені прорізають хмари, десь там у долині міські будинки. І сяюче безмежне море...

 ...А МИСТЕЦТВО – ВІЧНЕ

 Рідкісний випадок високого трагізму у вражаючій андер­сенівській казці «Русалонька», написаній 1836 року, поставив її у ряд світових топ-історій. Че­рез сім десятиліть за цією каз­кою було створено балет, котрий збирав тисячі вдячних глядачів. Сумна історія Руса­лоньки свого часу так схвилю­вала засновника компанії Carlsberg Карла Якобсена, що він звернувся до відомого данського скульптора Едварда Еріксона з проханням відтвори­ти статую Русалоньки. Кажуть, позувала митцеві його дружи­на, балерина Королівського театру.

23 серпня 1913 року витонче­на бронзова дівчина з’явилася на гранітному постаменті в порту Копенгагена і невдовзі стала символом не лише сто­лиці, а й усієї Данії, оточеної зусібіч морями й океанами. Здавалося, її полюбив і ладен був довіку милуватися весь світ.

Проте знайшлися вандали, що впродовж наступного століття вісім (!) разів вдавалися до спроб спаплюжити статую, за­вдати й без того нещасній Руса­лоньці непоправної шкоди. Їй тричі зносили голову, відпилю­вали руки, розфарбовували частини тіла, а 2003-го навіть зіштовхнули у воду. І щоразу, яка б нова біда не сталася, ста­тую поновлювали за зліпками, що залишив по собі її творець. Для нормальних людей Руса­лонька була й лишається улюб­леною й значущою. Тож мільйо­ни туристів з’їжджаються з усіх куточків світу, аби помилувати­ся прекрасною скульптурою, доторкнутися до неї, сфотогра­фуватися поруч і попросити про здійснення великого й віч­ного кохання.

 Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

25.09.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини