СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Януш Корчак. Великий і маленький

 Сімдесят років тому, 5 серпня 1942 року, у газовій камері концта­бору Треблінка загинули двісті си­ріт, а разом із ними – Старий Лі­кар, непересічний психолог і письменник-педагог Януш Корчак (Генрік Гольдшміт). Людина, яка не лише своїми книгами, а й влас­ними життям та смертю наочно довела, що означає любити й розуміти дітей НАСПРАВДІ.

 Духовно Януш Корчак був лю­диною світу, здатною любити й поважати будь-яку людську істоту, яка на те заслуговувала. Соціаль­но він мимоволі був, так би мовити, «полінаціональ­ним»: походив із високо­культурної єврейської ро­дини, був поляком-патріотом і водночас підданим Російської імперії. Відтак – учасник кількох револю­цій і чотирьох воєн, а в оку­пованій фашистами Вар­шаві був останнім офіце­ром, що носив мундир Вій­ська Польського. Про ві­йну він казав, що кликати її на гостини не варто, од­наково прийде, відбере спершу дім, тоді їжу й одяг, а потім думки і на­самкінець життя, право бути самим собою у чужих спогадах та кінострічках. Живе й допитливе вона за­мінить мертвою легендою, що знає все і яку не ціка­вить життя, знецінене гар­ною казкою про смерть. А тим часом смерть – завжди вінець і підсумок прожи­того. Того чи іншого.

За фахом Януш Корчак був медик, але довелося йому і вчителювати, й пра­цювати у безплатній чи­тальні для бідних і, зре­штою, брати активну участь у студентських де­монстраціях. Коли згодом став відомим і затребува­ним лікарем, то гонорар брав лише в багатих, а нуж­денних пацієнтів лікував безплатно. У 29 років він остаточно вирішив відмо­витися від одруження й власної родини, а у щоден­нику написав: «Сином сво­їм я обрав ідею служіння дитині». У цих словах – жодного пафосу й фальшу: 1911-го у 33 роки Януш Кор­чак очолив варшавський будинок сиріт, який до кін­ця життя вважав власною домівкою, а себе – вихова­телем і, врешті-решт, – Ста­рим Лікарем: це ім’я було наймиліше його серцю.

І так сталося, що свою головну працю – роман-настанову «Як любити ди­тину» Януш Корчак писав 1917 року під Києвом, у пе­рерві між перев’язкою по­ранених після чергового артобстрілу.

Недавно інтернет-видання Політ.UA опубліку­вало інтерв’ю польської письменниці, сценаристки, біографа Я. Корчака Йоан­ни Олчак-Ронікер. Пані Ол­чак вражена формальним ставленням Польщі до від­значення Року Корчака: «Передусім організовують­ся конференції, де вчителі спілкуються з учителями... Такий замкнений цикл, усе це жодним чином не пере­ходить у суспільно значу­щий простір, де дорослі взаємодіють із дітьми. А це було б набагато цікавіше за 254 симпозіуми, де читають свої доповіді захисники прав дітей».

За ідеєю альтруїстично­го служіння людям – аж до самопожертви – Старий Лі­кар, поза сумнівом, є духовним братом Миколи Пиро­гова, а за базовими педаго­гічними принципами – по­слідовником Песталоцці.

Звісно, багато хто лю­бить дітей. Але Корчак – явище унікальне, бо справ­жня природа його казкових радіобесід із «жартівливої педагогіки для дорослих і дітей» і засадних філософсько-педагогічних наста­нов, не кажучи вже про книжки для дітей, – це сто­відсоткове вловлювання й безпомилковий відгук на всі хвилі й голоси дитячого світу, симбіоз абсолютного дитинства й абсолютної до­рослої мудрості в одній людській істоті. Недарем­но він написав вражаючу повість «Коли я знову ста­ну маленьким», в основі якої – саме ідея такого сим­біозу. Недаремно Корчак донині не вписується в жодну ідеологічну схему, хоча його педагогічні прин­ципи позірно здаються «легкими й зрозумілими».

Загалом же Корчак вва­жав, що виховання – не на­сильство, а формування характеру, життєвих цін­ностей, прищеплення віри в себе, наука розумної со­ціалізації. Його головні пе­дагогічні заповіді: не бий, не принижуй, не залякуй, не кричи, не недооцінюй; поцілуй, обійми, вислухай, заохоть, зрозумій.

...І він пішов разом зі своїми дітьми-сиротами у пекло газової камери, пі­шов свідомо, бо дітям не залишили вибору, хоч, пе­реказують, навіть вороги, цінуючи його талант, гото­ві були залишити Корчаку життя. Та сенсом його жит­тя було служіння дітям, тож вчинити інакше він не міг. Логіка характеру.

Сподобалася фраза пані Олчак-Ронікер: «Якби я мала змогу, то зробила б ім’я Корчака нашим брен­дом. Нині безліч експертів міжнародного рівня та першовідкривачів прав, котрі Корчак сформулю­вав набагато раніше».

  «Вони живі!»

Зі спогадів Ігоря Неверлі: «...На Умшлагплац (привок­зальна площа у Варшаві) прибув будинок сиріт із Корчаком. Люди завмерли, багато хто плакав. Струн­кою колоною, по чотири людини в ряду, із прапо­ром, з керівником на чолі сюди ще не приводили... «Це що таке?!» – закричав комендант Умшлагплацу. Йому відповіли, що це Корчак із дітьми. Комендант замислився, щось пригадуючи, але вже коли діти були у вагонах, він запитав у Лікаря:

– Це ви написали «Банкрутство маленького Джека»?

– Так, а це якось стосується ешелону?

– Ні, я просто читав у дитинстві, гарна книжка, ви можете залишитися, Лікарю...

– А діти?

– Неможливо, дітям доведеться поїхати.

– Ні! – гукнув Лікар. – Діти – це головне!

І зачинив за собою двері зсередини.

…1945 року у Варшаві говорили: «Вони живі – Ста­рий Лікар, діти. Їх не взяв вогонь – відступився. Хо­дять по селах. Де добра людина живе, – стукають у двері. А якщо погана, – не стукають...»

 

 «ЮНІСТЬ ЗАКАРПАТТЯ» ЗНАЮТЬ У США

Восени минулого року відсвяткував 50-річний ювілей заслужений самодіяльний ансамбль танцю України «Юність Закарпаття». Цим профспілковим колективом незмінно керує ве­теран війни і праці, народний артист України Михайло Сусліков. А 1 січня 2012 року йому виповнилося 90! Із них понад 65 років він працює із самодіяльними колективами профспілок облас­ті. Тож не випадково закарпатський культурознавець Василь Кобаль присвятив старійшині хореографічного цеху свою книгу «Батя».

 Упродовж багаторічної творчої діяльності ансамбль «Юність Закарпаття» з вели­ким успіхом виступав у Ка­наді, Великій Британії, Фран­ції, Італії, Югославії, Анголі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Румунії, на Кіпрі тощо, брав участь у багатьох святкових концертах.

З нагоди подвійного ювілею – художнього керівника ан­самблю та його колективу – в Закарпатському обласно­му державному українсько­му музично-драматичному театрі імені братів Шерегіїв відбувся творчий вечір «Мої роки – моє багатство», який надовго запам’ятається ша­нувальникам хореографіч­ного мистецтва Закарпаття.

Приємно, що про цю подію розповів своїм читачам і аме­риканський тижневик «Укра­їнське слово» – газета україн­ської діаспори США та Кана­ди. У статті «Незборима «хви­ля Суслікова» журналіст Іван Дмитрів пише: «Під оплески, що переходили в овації, «Юність Закарпаття» викона­ла композиції «Росія», «Мол­давія», «Свято в Карпатах», танці «Легенда Карпат», «Єв­рейське весілля», «Гопак».

 Знову викликала захоплення хореографічна знахідка, яку називають «хвилею Сусліко­ва», коли виставлені на сцені в один ряд танцюристи руха­ми імітують хвилі бурхливої ріки Тиса».

Газету з цією публікацією на­діслав до Ужгорода із США мешканець містечка Мер­ріллвілл (Індіана) Анатолій Меух, який, перебуваючи в гостях у родичів, познайо­мився з Михайлом Сусліко­вим і підтримує з ним дружні зв’язки. Цікавий факт: Анато­лій Меух має гарний голос і дуже любить співати україн­ські пісні. Тож під час перебу­вання в Ужгороді Михайло Сусліков познайомив його з відомим закарпатським спі­ваком, народним артистом України Петром Матієм, який разом із «Юністю Закарпат­тя» часто виїжджав на закор­донні гастролі, а також висту­пав у численних концертах. Тож з легкої руки відомого хореографа й склався дует шанувальників української народної пісні – представни­ків двох континентів.

Сергій Баранчиков

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

21.08.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини