СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Слідами Тараса Шевченка

Із благословення Предстоятеля Української православної церкви Блаженній­шого Митрополита Київського і всієї України Володимира відомий журналіст-мандрівник Микола Хрієнко здійснив три етапи проекту «Українці за Ура­лом» та успішно презентував його як фотовиставку в балканських країнах.

 – Миколо Івановичу, в яких країнах Ви недавно побували й хто Вам у цьо­му допоміг?

– Моя поїздка мала офі­ційний характер і стала можливою завдяки сприян­ню посольств України в рес­публіках Македонії, Сербії та Хорватії. Наше посоль­ство в Хорватії також має консульство в Боснії і Гер­цеговині. Посли й представ­ники посольств допомагали мені в організації фотовис­тавки «Українці за Уралом» і збиранні цікавих матеріа­лів про життя українців на Балканах. Із 17 лютого по 7 квітня цього року я прої­хав місцями української ді­аспори в цих чотирьох кра­їнах 2713 кілометрів.

Значний внесок у забез­печення виконання моїх журналістських обов’язків зробили представники укра­їнської діаспори. Вони зна­ходили і час, і кошти, аби до­правити мене в найвіддале­ніші гірські куточки. Актив­не переселення з Галичини до балканських країн відбу­валося з 1890 до 1914 років. Після початку Першої світо­вої війни в 1914 році масове переселення припинилося.

Поняття села на Балка­нах і в нас – то велика різни­ця. Там якщо село існує в адміністративному розу­мінні, то це гарні двоповер­хові будиночки, населений пункт з добре розвиненою інфраструктурою.

Цікаво, що за часів керів­ництва Йосипа Броз Тіто в колишній Югославії рівень життя порівняно з тодіш­нім рівнем життя в Україні, а це 60–80-ті роки, був втри­чі вищим. Нині рівень жит­тя у тих балканських краї­нах, де я був, на мій погляд, у півтора-два рази вищий, аніж в сучасній Україні.

– Який, на Вашу думку, внесок української діаспо­ри в державне будівни­цтво вищезгаданих країн?

– В усіх цих країнах дуже висока інтегрованість укра­їнців у суспільство. Це без­застережний факт. Україн­ці є депутатами місцевих парламентів, очолюють державні й громадські структури, працюють ви­кладачами вузів, науковця­ми, робітниками, обробля­ють землю. І всюди україн­ці відзначаються високим рівнем власного розвитку, адже вони мають від приро­ди високий розумовий і фі­зичний потенціал. Українці надзвичайно відповідальні люди, вони, зокрема, порів­няно мало вживають алко­голь. Парадокс і біда в тому, що такий колосальний люд­ський потенціал є і в Украї­ні, але він слабо використо­вується. За роки незалеж­ності з України виїхало за кордон 7 млн працездатних людей. Я, побачивши, як живуть українці навіть у Росії, а надто в Канаді та на Балканах, можу стверджу­вати, що рівень використан­ня їхнього потенціалу над­звичайно високий. Харак­терним є високий рівень на­ціональної самосвідомості української діаспори. Чудо­ва самодіяльність, у твор­чих колективах багато мо­лоді шкільного і дошкіль­ного віку. Там надзвичайно високо цінують творчість Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка й інших видатних діячів української культури. Мене сповнює гордість через те, що українці, досягаючи найбільших висот духовно­го й економічного зростан­ня в країнах їх перебування, залишаються синами і дочками рідної землі, яку з різних причин були змуше­ні залишити.

– На засіданні Гуманітар­ної ради Президент Украї­ни Віктор Янукович пору­шив питання святкування 200-річчя з дня наро­дження Т. Г. Шевченка на державному рівні. Готу­ється відзначати ювілейні заходи й українська діа­спора. На якому етапі пе­ребуває реалізація Вашо­го проекту «Слідами Тара­са Шевченка» про його десятирічне заслання на територіях царської Росії і Казахстану?

– Всюди, де мені вдалося побувати, українська діа­спора любить, шанує і пова­жає творчість Тараса Шев­ченка. Я був на відкритті пам’ятника Т. Г. Шевченку в Оттаві, бачив його й у сто­лиці Македонії Скоп’є...

Цікавий факт, що в укра­їнських пісенних і танцю­вальних аматорських ко­лективах є значна частина місцевого корінного насе­лення. Серби, хорвати, бос­нійці й македонці з вели­ким задоволенням танцю­ють гопак, а також чудово співають українські пісні. Вони реалізують себе в українському середовищі… Вочевидь, краще співати й танцювати, ніж воювати.

Проект починається з міста Оренбурга, куди Шев­ченка доправили з Санкт-Петербурга по етапу. Потім його перевезли в Орськ. Там він два роки відбував за­слання. Далі його етапува­ли на територію нинішньо­го Казахстану в Новопетрів­ське укріплення – це півост­рів Мангишлак на березі Каспійського моря. І там він перебував ще 8 років, аж до смерті російського імпе­ратора Миколи І. Лише тоді на адресу Тараса Шевченка надійшло помилування, оскільки змінилася влада. І він плив через Каспійське море до Астрахані, а потім по Волзі аж до Нижнього Новгорода.

У Москві він зустрічався зі своїм другом, теж вихід­цем із кріпаків, російським актором Михайлом Щепкі­ним. З Москви Т. Г. Шевчен­ко потягом переїхав до Санкт-Петербурга. Я надзви­чайно вдячний Володимиру Портянку – заслуженому працівнику культури Укра­їни, засновнику п’яти музеїв Т. Г. Шевченка в Україні й, зокрема, в місті Донецьку, за надану мені інформацій­ну допомогу в підготовці цього журналістського про­екту. Він розписав по днях, як рухалася експедиція з ви­вчення Аральського моря, в якій Тарас Шевченко був ху­дожником. Вона тривала два роки.

Планую проїхати Араль­ським морем і провести зйомку тих місць, які на сво­їх акварелях увічнив Т. Г. Шевченко. Я зробив їх ксерокопії у кольорі, тож буду шукати ті місця, де він творив. Той гарячий вітер Аральського моря, той сипу­чий пісок, який пам’ятає ноги поета й художника, бу­дуть присутніми в моїх май­бутніх розповідях, а портре­ти та пейзажі фотозйомки теж уплітатимуться в канву сьогодення. Добре відомо, що саме Т. Г. Шевченко був першим художником у Ка­захстані, який залишив без­цінні малюнки для нащад­ків, оскільки ніхто як до, так і після нього не зумів з та­кою майстерністю й любов’ю зобразити життя і побут ка­захів. Тарас Шевченко не міг би бути гуманістом, якби ненавидів увесь світ. Український поет і худож­ник залишив після себе на казахській землі верби, фруктові дерева та чудові малюнки. І за це вдячний ка­захський народ встановив йому пам’ятник, назвавши колишнє російське військо­ве укріплення на березі Кас­пійського моря Форт-Шевченком. Також ім’я поета но­сять вулиці різних міст і сіл Казахстану.

Усе, що стосується істо­рії, я вивчаю надзвичайно ретельно для усвідомлення й розуміння механізмів пе­реселення українців до ін­ших країн, впливу тогочас­них соціально-економічних та політичних факторів. Од­нак, коли я сідаю описувати пережите, залишається при­близно десять відсотків іс­торії, а дев’яносто – сього­дення. Це я роблю свідомо, адже найцінніший матеріал дістаєш не з історичних дже­рел, а здобуваєш під час екс­педиції. Тому що його немає сьогодні в жодному підруч­нику і жодних джерелах.

Для мене найцікавішим здобутком в журналіст­ських експедиціях є не тіль­ки те, що я побачив, почув, сфотографував, а й те, що пережив дорогою, які були труднощі та випробуван­ня… Авторські емоції та по­чуття, на мій погляд, є справжньою окрасою жур­налістських дослідницьких матеріалів і змушують спів­переживати читачів…

Розмову вів Олег Шаромигов

01.08.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини