СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

Школа почуттів

 Попри те, що буквально всі офіційно залю­блені в слоган «Усе найкраще – дітям», проте таке складне, величезне й неоцінен­не художнє явище, як театр для дітей, ба­гато хто сприймає дещо легковажно, інко­ли іронічно, не надто серйозно. Причому подеколи – навіть самі артисти. В тако­му разі, мабуть, належить припустити, що для них це питання певних амбіцій, не­правильного уявлення про власний імідж і престижність праці.

 А ось переважна більшість дітей якраз залюбки йде до театру. Причому цей ін­терес завжди щирий і що­разу ніби новий, хоч би вони й знали багато про різні залаштункові «штуч­ки». В дитячій душі, навіть сучасній – «затехнізова­ній» і «заінформатизова­ній», завжди є чиста міс­цинка, що чекає на диво.

А чи народиться диво, залежить від обох сторін – і артистів, і юних глядачів. Дитина-глядач – не теа­тральний критик, вона не «зіпсована» досвідом та еру­дицією, не підготовлена, а тому дуже щира, безпосе­редня, і в цьому сенсі вихо­дить, що житейські прему­дрості та прописні істини їй найкраще підносити напря­му, без надміру алегорій та евфемізмів. Правильно за­уважено, що вистава для ді­тей, де без упину зіштовху­ються категорії зла й добра, примушує дітей формувати власне ставлення до цих ка­тегорій, аналізувати, оціню­вати вчинки. Причому ма­ленькі діти навіть спек­такль у ляльковому театрі сприймають майже так, як ми – 3D-технологію, як ре­альне живе життя, випадко­вими свідками якого вони виявились.

Якось мій знайомий п’ятирічний хлопчик прий­шов на лялькову виставу зі старшою сестрою й там не на жарт перелякався: «Олю, цей вовк страшний, він зараз з’їсть бідне ягня! Ходімо додому!» – «Богдан­чику, – заспокоювала його сестра, – це ж ляльки, ви­става, це не по-справжньому!» – «Так, я розумію, це вистава, це не по-справжньому... Олю, ході­мо додому!!!». Чарівна сила мистецтва!

Втім, і дорослі не менш бурхливо реагують (хоч і з іншими емоціями) на той самий ляльковий театр. Зга­даймо хоча б непереверше­ну виставу театру Сергія Об­разцова «Незвичайний кон­церт», що так влучно, дотеп­но й дошкульно б’є по вуль­гарності й міщанству.

Якщо ж ідеться про те­атр для дітей, де на сцені діють актори, то й режи­сер, і виконавці просто-таки зобов’язані продемон­струвати максимум профе­сіоналізму. Здається, тут навіть коментарі не по­трібні, адже для них це практично єдина можли­вість створювати власно­руч цивілізоване майбут­нє. Однак театральний ре­жисер, директор Київсько­го театру юного глядача Віктор Гирич з прикрістю зауважує: мовляв, пошире­не уявлення, що для дітей слід грати краще, ніж для дорослих, «тільки ніхто не аналізує, що насправді це означає». Тим часом хоро­ший дитячий театр уміє швидко залучити юного глядача в епіцентр інтри­ги й дійства, непомітно впливати на серце та емо­ції. Це і є золотий ключик, котрим театр відкриває душу свого глядача й вихо­вує в ньому почуття, котрі закладені у надзавдання вистави. Тепер глядач піде додому з новими уявлен­нями про добро і зло, про життєві етику та мораль.

Водночас, дбаючи про яскраві враження, театр для дітей зобов’язаний ура­ховувати й психологію сво­їх глядачів, які спроможні недовго концентрувати свою увагу: хвилин сім-вісім. Про це дуже слушно сказав у одному зі своїх інтерв’ю В. Гирич: «Прий­шовши до дитячого театру, я стикнувся з проблемою, коли під час вистав діти по­чинають гомоніти, втрача­ють інтерес до того, що від­бувається на сцені. І я почав цю проблему вивчати». Все виявилося і просто, і склад­но водночас. Режисери, над­то молоді, – люди доволі ам­біційні, воліють ставити фі­лософську драматургію, квапляться висловити свою думку й позицію, і не надто цікавляться дитячою пси­хологією. В. Гирич почав вибудовувати вистави в та­кий спосіб, аби у ці 8 хвилин втримати увагу дитини, створивши на сцені відпо­відне дійство. Потім цей змістовний «вузол» трошки «відпускається», тобто «ди­дактика – відпочинок». А в результаті – чудові, вдячні відгуки дітей і дорослих: «Ваші дитячі вистави дуже глибокі, змістовні».

А крім усього іншого, театр – це могутня синер­гія слова, пластики, обра­зотворчості, музики. Це плацдарм творчого пори­вання, дивовижних знахі­док, запаморочливих ідей. Для дітей, по суті, – ідеаль­на школа життя. Назагал саме тому, що ця тема – не­ймовірно складна, багато­шарова й ідеологічно пер­спективна, саме тому дер­жава мала б приділяти ди­тячим театрам серйозну увагу.

 Тане поволі країна мрій

Але Україна цікава тим, що в нас, на превеликий жаль, прекрасні слогани – це щити, за якими по­рожнеча. Лише два приклади. Улюблений театр ма­леньких киян – Київський муніципальний академіч­ний театр опери та балету для дітей і юнацтва – по­збавляють приміщення. Цікаво, що донедавна ця будівля (будинок культури «Харчовик», потім «Сла­вутич») вважалася архітектурною пам’яткою, але цей статус було скасовано. ЗМІ роз’яснили громад­ськості, що згадане приміщення на Подолі надто вигідно розташоване й вочевидь комусь терміново знадобилося, що, власне, й виявилося для театру фатальним. У червні великий творчий колектив му­ніципального дитячого театру був змушений вдати­ся до протестної акції. Зумисне костюмованої.

Наприкінці минулого року вирішувалася доля Се­вастопольського театру для дітей та молоді, котрий жив і працював не завдяки, а всупереч, не маючи ні належного приміщення, ні реквізиту, ні стільців, ні опалення. Аж не віриться: адже не війна, хвала долі! Яка ж подальша доля творчого колективу, що чекає на юних глядачів? Невідомо. Поняття «колек­тив» нині не у фаворі, звичніше – «команда»...

 Приморські легенди

Так уже склалося, що традицій­ний Одеський міжнародний кіно­фестиваль з тієї чи іншої причини, але неодмінно опиняється в цен­трі уваги – передусім, звісно, засобів масової інформації. Певна інтрига, мабуть, і в тому, що президент цього форуму – дружина віце-прем’єра Сергія Тігіп­ка Вікторія.

 Ось і цього року вже втретє липневе кіносвято в Одесі заздалегідь викликало спа­лах цікавості до програми й гостей фестивалю. Адже сюди прибули, крім інших, славетна Клаудіа Кардінале та зірка світового кінемато­графу дочка знаменитого Чарлі Чапліна – Джеральдін Чаплін.

Кардінале – виконавиця го­ловних ролей у ключових європейських і американ­ських фільмах 60–70-х років минулого століття. І, до речі, першого фестивального дня, 13 липня, демонструва­лася одна з найвідоміших стрічок Ф. Фелліні – «8½» за її участю. Як відомо, фільм свого часу дістав престиж­ну нагороду «Оскар», а от 2002 року опитування ре­жисерів, проведене Британ­ською кіноакадемією, за­свідчило, що цей твір ви­знано третім найкращим за всі часи кінематографу.

А на Потьомкінських сходах – демонстрація фільму «Вог­ні великого міста» великого Чапліна. Організатори кіно­фестивалю хочуть зібрати тут чималу аудиторію: не менш ніж 15 тисяч глядачів, «аби вони почули те, що, ма­буть, ніде вже не чують».

 Як ділитимемо Гоголя?

Нещодавно в Інтернеті з’явилася стаття Ігоря Свинаренка «Жаба й пам’ятники Голої Приста­ні». Пам’ятники, представлені на фото, й справ­ді, «не дуже», але Жаба «не дуже» по-особливому. Надто яскраво-зелена, надто велика й загрозли­ва, надто натуралістично-бутафорська. Взага­лі в цьому «пам’ятнику» відчувається якийсь художньо-ідеологічний збій: конфлікт завдання і надзавдання. Тому краще було б її зменшити й встановити десь на дитячому майданчику.

 Припустімо, українці з по­чуттям гумору й самі не від того, аби покепкувати зі своєї здатності заздрити вдалішим, перешкоджати комусь талановитішому чи сперечатися без приводу. Але автор «пам’ятника» во­чевидь пішов далі: він яскраво-«зелено» проде­монстрував права вільного від худради митця. Адже – демократія! А тим часом дав привід авторові статті, хоча й з любов’ю, але натякнути на певну ідеологічну й есте­тичну ущербність України.

Втім, і Росії від нього теж дісталося, й мимохіть кон­статуєш дуже схожі пробле­ми, причому навіть не суспільно-політичні, а рад­ше... етнологічні. В тому сенсі, що й тут, і там народ не може похвалитися одно­стайністю, спільною ідеєю, що запалює серця, за най­меншої провокації розділя­ється на «табори». Словом, Жаба без кордонів...

А І. Свинаренко не вгамову­ється й далі б’є братні на­роди по слабкому місцю. Він не розуміє, чому вже друге століття поспіль вони не можуть поділити поляка Гоголя-Яновського, який до того ж замість Пітера, Києва чи Варшави завжди волів жити у Римі.

Отже, жарт «из невозврат­ной стороны» володаря ви­сокого IQ? А нам що – вко­тре потилиці чухати?

26.07.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини