СЕРГІЙ БИЗОВ: «МИ ПРАЦЮЄМО НАД ЗРОСТАННЯМ АВТОРИТЕТУ ПРОФСПІЛОК У СУСПІЛЬСТВІ»

«...Який розповідав казки»?

 Ранком 6 червня в Лос-Анджелесі (Калі­форнія) помер Рей­монд Дуглас Бредбері – Рей Бредбері, чиє ім’я не лише знайоме, а й безмежно дороге кращій частині людства. У серпні йому виповнило­ся б 92 роки.

 Видатний американський письменник справедливо вважався од­ним з найбільших сучасних фантастів. Він прокинувся широко ві­домим після виходу 1950 року «Марсіанських хронік», а «451 градус за Фаренгейтом» приніс йому всесвітню славу.

Особисто для мене Бредбері лишився пере­дусім автором незабутнього роману «Вино з кульба­бок», який «ковтнула» в тінейджерському віці й запам’ятала на все життя. «Вино з кульбабок – впій­мане й закорковане в пляшках літо»…

Більшість літературо-знавців – та й читачів, які хотіли б концентровано сформулювати превалюю­чу жанрову тенденцію письменника, майже авто­матично вдаються переду­сім до визначення «фан­тастика» або «наукова фантастика». Проте – і так, і ні. Бредбері справді за­любки пропонує маловіро­гідні ситуації й обставини, так би мовити, фантастич­ні. Та все це не має стосун­ку до наукової фантасти­ки, тим більше до «техніч­ної». Його майже не ціка­вить, що рухає машинами (в широкому сенсі), але надто – що рухає людьми за тих чи інших психоло­гічно складних ситуацій. Інакше кажучи, попри всю фантастичність, неймовір­ність, казковість оповіді, твори Рея Бредбері нале­жать до високої «позажан­рової» літератури. Він не «технар», а психолог. Він проповідує передусім мо­ральність. І сам не раз ка­зав, що прагне до літерату­ри почуттів (не думок), лі­тератури емоцій (не екшн), до деталізації й досліджен­ня внутрішнього стану (не різного роду подій). Це інша письменницька висо­та, поза сумнівом, більш тонке дослідження нюан­сів людської природи за будь-яких умов і обставин, а оскільки йдеться, повто­рюю, про велику літерату­ру, можна стверджувати, що психологізм Бредбері – наймудріший підручник життя.

Р. Бредбері часом жар­тував: «Жюль Верн був моїм батьком, Уеллс – му­дрим дядечком, Едгар Ал­лан По доводився мені дво­юрідним братом; він, не­мов кажан, вічно мешкав у нас на темному горищі. Флеш Гордон та Бак Ро­джерс – мої брати й това­риші. Ось вам і вся моя рідня. Ще додам, що моєю матір’ю була Мері Шеллі, авторка «Франкенштейна». Тож ким іще міг я зробити­ся, як не письменником-фантастом, маючи таку сімейку?».

Звісно, так могла каза­ти лише смілива й талано­вита людина. А той, хто знає творчість названих письменників, включно з творчістю автора кумедної цитати, розуміє, що цей «син, небіж, брат і друг» усього лише випурхнув з їхніх книг, мов метелик із кокона, ставши, порівняно з ними, чимось ще пре­краснішим, принципово іншим, здатним... літати. Зовсім як його герой Сміт з оповідання «Лялечка».

Цікаво, що на запитан­ня, чи вважає себе фантас­том, Рей Бредбері відповів: «Якщо через 100 років до мене на могилу прийде хлопчик і олівцем напише на плиті «Тут лежить лю­дина, яка розповідала каз­ки», – я буду щасливий...».

Звичайно, Рей Бредбері – надто багата натура, аби бути незагадковим і одно­значним, до певної міри його можна навіть назвати «ходячим парадоксом». Адже цього письменника, який усередині минулого століття фактично перед­бачив плазмові панелі, аудіоплеєри тощо, стрім­кий технічний прогрес на зламі століть уже відверто дратував: «У нас надто ба­гато сотових телефонів, надто багато інтернетів. Слід позбутися всіх цих машин...». Він до кінця життя друкував свої книж­ки на старенькій друкар­ській машинці й щиро вва­жав, що інтернет перешко­джає справжньому люд­ському спілкуванню.

У 1947 році вийшла дру­ком перша збірка його опо­відань – «Темний карна­вал». То був щасливий рік: одруження з красунею-білявкою Маргарет (яка все життя була йому ві­рною люблячою дружи­ною), світанок визнання, великі надії... А вже 1950 року «Марсіанські хроні­ки» й трохи пізніша анти­утопія «451 градус за Фа­ренгейтом», що стали сві­товими бестселерами, за­несли Бредбері до когорти найзатребуваніших та най­улюбленіших авторів су­часності. Другий з назва­них творів 1966 року було екранізовано, а загалом тексти письменника екра­нізуються й до сьогодні.

Рей Бредбері – володар багатьох літературних на­город, у тому числі націо­нальної книжкової премії «За величезний внесок у всі жанри літератури» та «Оскара» Американської кіноакадемії за сценарій фільму «Мобі Дік». Він роз­робив інтер’єри Діснейлен­да, написав 25 романів і повістей, 300 оповідань, 30 п’єс. А ще – чимало тонких і складних водночас оригі­нальних есе про культуру й мистецтво.

 «Чарівна» машинка

...Рей Бредбері народився в містечку Уокіган (Іллінойс), але в часи Великої депресії батько втратив роботу, і сім’я бідувала так, що навіть на шкільний випускний бал Рею довелося йти в костюмі покійного дядька, що загинув від руки бандита. Дірки від куль на піджаку ретельно зашто­пали. У пошуках роботи родина переїжджала з одного міста до іншого й, урешті-решт, осіла в Лос-Анджелесі, в близького родича. Рей теж мусив улитися в трудове жит­тя: продавав газети. Можна сказати, що саме бідність ста­ла каталізатором його письменницької діяльності, яку розпочав у 12 років: бракувало грошей на придбання улюблених коміксів («Марсіанські війни»), тож узявся пи­сати власну версію. Вже в 17 років Рей став членом місце­вої Ліги наукових фантастів, через три роки чудово знав американську та європейську історію й літературу, а в 22 роки зробився професійним літератором.

 САД НЕВ’ЯНУЧОЇ ФОРМОТВОРЧОСТІ

Зрештою, найбільше пишуть про шеститонну восьмиметро­ву скульптуру «Будинок знань» іспанця Жауме Пленси, яка зоб­ражує людину, що сидить, інс­тальовану з металевих букв. Пошановувачі образотворчості дістануть додаткове задово­лення завдяки змозі увійти все­редину «Будинку знань» та роз­дивлятися зовнішній світ крізь металеве плетиво з літер. По ночах, пишуть, скульптура сві­титиметься зсередини. Дізнає­мося також, що Пленса – один із символів сучасності: має 130 персональних виставок, його роботи прикрашають хмарочо­си, майдани й парки в різних країнах світу, а в Чикаго він вважається автором визначної пам’ятки мегаполіса.

Назагал у ботанічному саду репрезентуються близько 20 скульптур, у тому числі моло­дих українських авторів.

Заради справедливості слід сказати, що митці лише відби­вають загальний настрій та ро­зумові й естетичні тенденції су­часного їм суспільства. В цьому сенсі згадана виставка багатьох щиро потішить.

 ПО-ЇХНЬОМУ – ЮДЖИН

 Колись давно Євген Мамут жив у рідному Харкові та пра­цював на кіностудії ХПІ. А потім у пошуках кращого жит­тя подався до США, розповідає Segodnya.ua. Там він, по-пер­ше, став Юджином, бо амери­канцям ніяк не вдавалося пра­вильно вимовляти його ім’я. А по-друге, зробився всесвітньо відомим майстром кінематог­рафічних спецефектів, непере­вершеним творцем екранних ілюзій. Цієї весни, майже через три з половиною десятиліття, він приїхав до Харкова, аби зустрітися зі студентством і розповісти про свої фільми.

Отже, колишній харків’янин став помітною фігурою у Голівуді, взявши участь у ство­ренні таких добре відомих нам фільмів, як «Матриця», «Блакитна лагуна», «Брудні танці» й ще щонайменше 10 стрічок. З’ясувалося, скажімо, що ефектні стрибки й падіння героїв «Матриці», коли вони на мить начебто зависають у повітрі, втілено на екрані за допомогою 122 кінокамер, розташованих по колу. Каме­ри включалися по черзі, а далі картинка оброблялася на комп’ютері.

Євген-Юджин зачаровував і дивував харківську молодь своїми захопливими розпові­дями про професійні «фокуси» в кіновиробництві, а сам, у свою чергу, із захопленням сприймав сучасний красень-Харків, який не бачив десятки років.

Сторінку підготувала Тетяна МОРГУН, «ПВ»

19.06.2012

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини