ЗАКЛАД ВИЩОЇ ОСВІТИ – ЯК ОСНОВА СОЦІАЛЬНОЇ СТАБІЛЬНОСТІ ТА ВІДБУДОВИ УКРАЇНИ

Кому – криза, а для МВФ – подарунок долі

Міжнародний валютний фонд (МВФ), що має статус спеціалізованої установи ООН, на сьогодні є найпотужнішою еко­номічною установою у світі. Його акти­ви становлять 750 мільярдів доларів. Ар­мія економістів налічує 2500 осіб. Протя­гом останніх двох років представники фонду активно курсують між світовими столицями нібито з метою порятунку економік збанкрутілих країн.

ТАК БУЛО НЕ ЗАВЖДИ

Але ще не так давно МВФ надавав кредитні позички лише бідним країнам. Заможні ж дер­жави відряджали до МВФ своїх чиновників, аби ті там повчилися. Сьогодні допомогу МВФ одержу­ють навіть держави ЄС. З осені 2008 року, тобто від початку кризи, МВФ надав кредитів на суму 217 мільярдів доларів. Як наслідок, нині фонд грає першу скрипку в дискусії щодо нового економічного порядку і має щодо цього безпрецедентний вплив.

Проте так було не за­вжди. Річ у тім, що МВФ заснований у грудні 1945 року. І на початку ХХІ століття його вважали не­потрібною і застарілою установою, такою, що дис­кредитувала себе в Азії та Південній Америці. Коли світова економіка була на підйомі, багато років по­спіль жоден уряд не звер­тався до МВФ, і фонд, який фінансував свої операції з відсотків від кредитів, був змушений постійно скоро­чувати штат. Криза стала для фонду подарунком долі: як тільки збанкрутів банк Lehman Brothers, до МВФ посипалися прохан­ня про позички.

У листопаді 2008 року фонд надав перший кредит Ісландії, згодом Україні, Угорщині та Латвії. У 2009-му – Білорусі, Сербії, Румунії та Боснії і Герцеговині. Але справжній позиковий бум стався у 2010 році, коли МВФ прийшов у зону євро. Після довгих дебатів ЄС звернувся до фонду за до­помогою в рамках програ­ми порятунку Греції. Євро­пейці довго не хотіли, аби американська установа рятувала європейську ва­люту, однак у них не було вибору – лише МВФ мав до­ступні мільярди й досвід у проведенні реформ.

НЕДОБРА СЛАВА

МВФ знає заздалегідь, скільки та чи інша країна потребуватиме грошей. Тільки-но десь з’являються проблеми, фахівці фонду відразу готують відповід­ні сценарії руху капіталу, а коли уряд звертається по допомогу – на місце прибуває технічна місія для узгодження умов кре­дитування. З Грецією, на­приклад, МВФ домовлявся усього 10 днів.

Жорсткі умови (фонд позичає в обмін на зобов’язання здійснюва­ти конкретні реформи) і клеймо країни-жебрака є головними причинами по­боювання звертатися за по­зикою. І ще одна причина – недобра слава МВФ.

У 80-ті роки фонд був основним промоутером так званого Вашингтон­ського консенсусу, пакета реформ, що передбачали лібералізацію ринків, де­регулювання економіки й масову приватизацію. МВФ нав’язував неоліберальну шокову терапію, особливо найбільшим своїм борж­никам – країнам Південної Америки, часто за допомо­гою місцевих диктаторів, занурюючи, таким чином, весь континент у десяти­ліття стагнації. Напри­клад, Мексика, яка до 80-х років була однією з найроз­виненіших країн Латин­ської Америки, унаслідок нав’язаних МВФ реформ зазнала у 1994-му величез­ної економічної кризи. Аби остаточно зневолити Мек­сику, МВФ надав їй нові кредити на суму 53 млрд доларів, за іще більшими вимогами поглибити нео­ліберальні реформи, нада­ти екстраординарні пільги американським корпора­ціям, а також вступити до Північноамериканської зони вільної торгівлі. Мексика стала повністю залежною від США і МВФ, основні фінансові вли­вання спрямовувалися в експортно-виробничі зони з пільговим режимом гос­подарювання, розташовані вздовж кордону Мексики та Північної Америки. Ці підприємства не сплачува­ли податки, тут було забо­ронено створювати проф­спілки, а працівникам платили мізерну зарплату.

Напередодні кризи кон­цепція надання допомоги змінилась: замість жор­стких структурних реформ фонд став орієнтуватися передусім на швидку стабі­лізацію державних фінан­сів. Тож коли Україна впер­ше попросила допомоги, то проковтнула вимогу щодо різкого скорочення видат­ків бюджету. Бо тішилася, що фонд не зажадав, як ко­лись у інших країн, швид­кого проведення земельної реформи чи приватизації залізниці.

АМЕРИКАНСЬКЕ ПРАВО ВЕТО

МВФ провадить свою діяльність на засадах кре­дитної спілки. Приєднав­шись до фонду, держави виплачують квоти, з яких надається допомога. МВФ має власну валюту, так званий кошик, що скла­дається з долара США, євро, фунта та ієни. Проте базою та основним еквіва­лентом є все ж таки долар США, адже Америка по­сідає домінуючу позицію. Оскільки фонд спочатку вимагав, аби держави одну четверту квот ви­плачували золотом, нині МВФ володіє третиною усіх запасів цього металу у світі – близько 2,9 тисячі тонн на суму більш як 100 мільярдів доларів. Торік МВФ продав восьму час­тину цих резервів і ство­рив іще один фонд, який має забезпечити додатко­ве джерело доходу МВФ у разі, якщо забракне проха­чів кредитів.

У центральній штаб-квартирі МВФ у Вашингто­ні майорять прапори усіх 187 держав-членів, але на­справді усього декілька з них мають у цій будівлі ре­альну владу. Можливість країн голосуванням впли­вати на діяльність фонду визначається їхньою част­кою в капіталі, тобто кіль­кість голосів відповідає кількості сплачених акцій, які, у свою чергу, мали б за­лежати від рівня розвитку окремих економік, але на практиці все по-іншому. Рада керуючих, в якій кож­на країна представлена керуючим і його заступни­ком (зазвичай це міністри фінансів або керівники центральних банків), як і Рада Безпеки Організації Об’єднаних Націй, перебу­ває під контролем Амери­ки: європейці мають право призначити виконавчого директора, але американ­ці мають щодо цього право вето.

США у Раді керуючих МВФ має 16,74% голосів, Японія – 6,01, Німеччина – 5,87, Велика Британія та Франція – по 4,85%. Китай, маючи другу за потуж­ністю економіку у світі, – лише 3,65% голосів, Індія – 1,88, Бразилія – 1,38, Бель­гія – 2,08, Польща – 0,63% тощо.

Коли вибухнула кри­за і постала необхідність збільшити кредитні ресур­си МВФ (великі валютні резерви зосереджено сьо­годні на Сході), то країни БРІК (Бразилія, Росія, Ін­дія і Китай) домовилися про рекапіталізацію фон­ду в обмін на передачу їм 6% голосів. Перерозподіл, однак, відбувається за ра­хунок Європи, адже право Америки на вето залиша­ється незмінним.

Проте на Заході не всі хочуть прислухатися до порад МВФ – у липні 2010 року прем’єр-міністр Угор­щини Віктор Орбан розі­рвав кредитний договір, відмовляючись виконувати рекомендації фонду. Давно уже не вірять у те, що МВФ допомагатиме усім країнам однаковою мірою щедро й своєчасно, чиновники країн Азії і Південної Америки.

17.03.2011

Лілія Соколова, Медіа-центр ФПУ

ДОДАТИ КОМЕНТАР

2000

Ваше ім'я:
Коментар:
	введіть цифри на картинці

Усі новини