Підземне царство Соледара

 Звичайна кухонна сіль, яку ще назива­ють білим золотом, із давніх-давен є незмінним супутником людини, тому що без неї життя неможливе. Чи так повелося, чи звикла людина до солі: адже і їжа з нею смачніша, і від усього лихого вона захищає. Тому й ви­рушали козаки в дорогу за тим див­ним кристалом.

Цей без перебільшення коштовний природний мінерал, володіння яким приносило багатство й владу, довгий час був предметом сварок, розбратів, державних конфліктів і навіть війн. У Стародавньому Римі сіль підносили у дарунок кожному гостю на знак дружби. А ще сіль – це знак безсмертя, а над солоною водою навіть промовля­ли клятву вірності.

Сіль землі

Сіль завжди цінувалася нарівні із золотом. Тож її видобування стало одним із найперших промислів у Давній Русі. Серед соленос­них регіонів України осо­бливе місце належить південно-східній частині Донбасу, де на місці мілко­водної затоки древнього Пермського моря утворили­ся величезні поклади най­чистішої кам’яної солі.

Іще до нашої ери люди видобували цей життєво важливий мінерал, випарю­ючи його із солоної ропи Торських і Бахмутських озер, що розташовані на міс­ці нинішнього Артемівсько­го родовища. Та лише у XVI столітті видобування вивар­ної солі стало постійним. А 1965 року на карті України з’явилося місто Карло-Лібкнехтовськ, яке 1991-го перейменували в славно-звісний Соледар. Цю назву місто дістало від власне основного роду діяльності більшості підприємств: Соледар означає «дарувати сіль».

300 метрів під землею

Подорож до надр соляної шахти розпочинається з тех­ніки безпеки та настанов гірничого майстра. Далі – спуск у «кліті» – «шахтар­ському ліфті» – на глибину 280 метрів. Ще метрів 20 тре­ба буде йти пішки вглиб. За­галом екскурсійний час – приблизно півтори-дві годи­ни під землею.

У шахті тримається по­стійна температура повітря +15 °С. Увесь маршрут про­ходить по дну давнього моря у відпрацьованих руд­никах, які розташовані на площі Підбрянцевського шару. Стіни, стеля, фігури й дерева тут із солі.

Першим, хто зустрічає гостей у тунелі, – «шахтар» із солі. Його шахта вже не діє, але за її стінами продо­вжують видобувати сіль, то ж і справжніх шахтарів тут можна побачити, особли­во під час вахтових змін.

Екскурсанти також від­відують спелеосанаторій «Соляна симфонія», у якому успішно лікують бронхіаль­ні та алергійні захворюван­ня у дітей і дорослих.

Тут можна побачити і ре­льєфне панно, на якому зо­бражений гном – за перека­зами Добрий Шубін із кир­кою в руці, і справжній ви­твір мистецтва – соляну пальму, що вважається сим­волом Донбасу. Це вирубле­на з мінералу точна копія Пальми Мерцалова, яка роз­ташована у центральній ніші соляної стіни.

В одній із відпрацьова­них соляних галерей нині діє церква. У цей унікаль­ний храм шахтарів можна прийти на відправлення служби й навіть повінчати­ся. Окрім церкви, тут діє місцевий музей, у якому зі­брано експонати історії со­ляних шахт.

Далі перед екскурсанта­ми відчиняє свої двері ху­дожня галерея, а на реклам­них експозиціях «Артемсолі» можна побачити сіль у най­різноманітніших упаковках, у яких вона експортується у майже всі куточки світу.

На завершення огляду підземного міста екскурсан­ти опиняються перед вели­чезними воротами, на яких чатує гном-охоронець, і по­трапляють у камеру № 41-БІС. Це найпопулярніше місце, величезний тунель заввишки 30, завширшки близько 15 метрів і завдовж­ки майже кілометр. Тут можна відпочити, посмаку­вати запашну каву й насо­лодитися тишею та насиче­ним сіллю повітрям.

Кульмінація прогулянки під землею – випробування акустики артемівських шахт. І за частку секунди після того, як ми вигукнули «Спасибі!», відбившись від соляних стін, це ж саме про­лунало нам у відповідь.